В особистості Афанасія Фєта дивним образом зійшлися дві абсолютно різних людини: огрубілий, сильно тертий, битий життям практик і натхненний, нестомний буквально до останнього подиху (а вмер він у віці 72 років) співак краси й кохання. Син дрібного німецького чиновника, Фєт був за хабар записаний сином орловського поміщика Шеншина, що відвіз матір поета від його батька. Але обман розкрився, і Фєт протягом багатьох років випробовував на собі, що значить бути незаконнонародженим. Головне, що він втратив при цьому статус дворянського сина.

Він намагався «вислужити» дворянство, але 13 років армійської й гвардійської лямки нічого не дали. Тоді він одружився з розрахунку на старій і багатій жінці, став жорстоким і скупим сільським хазяїном-визискувачем. Революціонерам і навіть лібералам Фєт ніколи не співчував і, щоб досягти бажаного дворянства, довго й голосно демонстрував свої почуття. І тільки коли Фєту було вже 53 роки, Олександр II наклав сприятливу резолюцію на його прохання. Доходило до смішного: якщо тридцятирічний Пушкін вважав образою дарування йому царем камер-юнкерського звання (це придворний чин, який давався звичайно молодим людям до 20 років), те цей російський лірик спеціально виклопотав собі камер-юнкерство вже в 70 років. І при цьому Фєт писав божественні вірші. Дві людини жили в одній оболонці. Але яка сила почуття, міць поезії, яке жагуче, юнацьке відношення до краси, до кохання! Поезія Фєта недовго мала успіх у сучасників в 40-і роки, а в 70-80-х роках це був успіх досить камерний, аж ніяк не масовий. Але масам Фєт був знайом, хоча вони не завжди знали, що популярні романси, які вони розспівують (у тому числі й циганські), - на слова Фєта. «Довго буду я в мовчанні ночі таємницею…», «Яке щастя! І ніч, і ми одні…», «Сіяла ніч. Місяцем був повний сад…», «У димці-невидимці» і, звичайно, «Я тобі нічого не скажу…» і «На зорі ти її не буди…» - от лише деякі вірші Фєта, покладені на музику різними композиторами. Лірика Фєта тематично вкрай бідна: краса природи й жіноча кохання - от і вся тематика. Але якої величезної моці досягає Фєт у цих вузьких межах. От вірш 1883 року:

Тільки у світі і є, що тінистий

Дрімаючих кленів намет.

Тільки у світі і є, що променистий

Дитячий замислений погляд…

Тільки у світі і є цей чистий

Уліво, що біжить проділ.

Філософською його лірику назвати важко. Світ поета дуже вузький, але який же він прекрасний, повний добірності. Бруд життя, проза й зло життя не проникали в його поезію ніколи. Чи прав він у цьому? Видимо, так, якщо бачити в поезії «чисте мистецтво». Краса й повинна бути головною у неї. Геніальна лірика природи Фєта: «Я прийшов до тебе із привітом…», «Шепіт. Боязке дихання…», «Який смуток! Кінець алеї…», «Цей ранок, радість ця…», «Чекаю я, тривогою обійнятий…» і безліч інших ліричних мініатюр. Вони різноманітні, несхожі, кожна виявляє собою неповторний шедевр. Але є загальне: в усіх них Фєт затверджує єдність, тотожність життя природи й життя людської душі. І поневолі замислюєшся: де джерело, звідки ця краса? Чи твір це Батька небесного? Або джерело всього цього - сам поет, його вміння бачити, його світла, відкрита красі душа, яка щомиті готова славити навколишню красу? У своїй ліриці природи Фєт виступає як антинігіліст: якщо для тургеневського Базарова «природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник», те для Фєта природа - єдино храм, храм насамперед кохання,і а по-друге - храм для натхнення, розчулення й молитви краси. Якщо для Пушкіна кохання було проявом вищої повноти життя, то для Фєта кохання це єдиний зміст людського буття, єдина віра. У нього і сама природа любить - не разом з людиною, а замість неї («У димці-невидимці»). У той же час Фєт вважає людську душу часткою небесного вогню, божою іскрою («Не тим, Господь, могутній, незбагненний…»), яка послана людині для одкровень, дерзань, натхнення («Ластівки», «Вчися в них - у дуба, у берези…»). Дивні пізні вірші Фєта, 80- 90-х років. Старий у житті, в поезії він перетворюється в гарячого юнака, у якого усі думки про одне - про кохання, про буйство життя, про трепіт молодості («Ні, я не змінив…», «Люби мене! Як тільки твій покірний…», «Ще люблю, ще нуджуся…»). Візьмемо вірш «Я тобі нічого не скажу…», у якому висловлена думка про те, що мовою слів не можна передати життя душі, тонкості почуття. Тому любовне побачення, як завжди, в оточенні розкішної природи, відкривається мовчанням: «Я тобі нічого не скажу…». Другий рядок уточнює: «Я тебе не стривожу нітрохи».

Так, як свідчать інші вірші, його кохання може й стривожити, схвилювати незайману душу його обраниці. Є й інше пояснення, воно в останньому рядку другої строфи: його «серце цвіте», подібно нічним квітам, про які повідомляється на початку строфи. «Я тремчу» - від чи нічного холодку або від якихось внутрішніх щиросердечних причин. І тому кінець вірша дзеркально повторює початок: «Я тебе не стривожу нітрохи, я тобі нічого не скажу». Вірш залучає тонкістю й добірністю виражених в ньому почуттів і природністю, неголосною простотою їх словесного вираження.