Шістдесят з гаком років тому на російських людей раптово обрушилася страшна трагедія. Війна - це розруха, злидні, жорстокість, смерть. Війна - це тисячі понівечених, убитих, замучених у таборах людей, це мільйони покалічених доль.

Коли в мирне життя людей уривається війна, воно завжди приносить горе й нещастя в сім’ї, порушує звичний порядок речей. Російський народ випробував на собі тяготи багатьох воєн, але ніколи не змінював голову перед ворогом і мужньо переносив всі негоди.

За вікном буяє весна і світить сонце, як і десятки років тому. Цвіте бузок і червоніють тюльпани, як і десятки років тому. Голубіє мирне небо і співають пташки у високості, як і десятки років тому. Підростає, щебече малеча і воркують біля неї батьки, дідусі та бабусі, як і десятки років тому.

Автор у творі «А світанки тут тихі» дуже влучно підмітив труднощі жінки на війні. Не всі чоловіки витримували. "А тут дівчина, по живій голові прикладом била, жінка, майбутня мати, в якій самою природою ненависть до вбивства закладена”.

Усе далі йдуть у минуле події Великої Вітчизняної війни, але вони не стають історією. Книги про війну не сприймаються як історичні добутки. Чому? Військова проза сімдесятих-вісімдесятих років загострила істотні для життя сучасної людини проблеми: морального вибору, історичної пам’яті.

Кожен образ, на мій погляд, є носієм певної риси, з якою народилася і померла героїня. Так, говорячи про Лізу, автор неодноразово звертає увагу читача на її самотність: самотня в юності, "самотній крик”, "лякала самотність”