Максим Горький якось назвав С. Єсеніна не поетом, а органом, начебто створеним природою спеціально для поезії. До цього хочеться додати, що ця поезія в багатьох випадках є голосом «олюдненої» природи, яка розповідає сама про себе. І оскільки ми до природи жорстокі, то її звертання до нас сповнені туги, бо «за тыщи пудов конской кожи и мяса покупают теперь паровоз», бо людина вибирає, кому жити, кому вмерти.

Це і є, як на мене, темою вірша «Пісня про собаку». Проте уже назва не піддалася перекладу. По-перше, російська мова розрізняє «песню» і «песнь». Перше - щось побутове, звичайне, друге завжди трагічне, високе - «Песнь (ніколи не «песня») о Роланде» або щось подібне. По-друге, в українській мові слово «собака» чоловічого роду. То ж будемо цитувати текст вірша не в перекладі, а в оригіналі.

Перше, що впадає у вічі, це улюблений поетом жовтий колір у всіх його різновидах: «закут ржаной», «рогожи златятся», «рыжие щенята». Але з появою людини-хазяїна колір життя і сонця зникає, світ взагалі стає безбарвний. Тільки дія за дією спливають, раптово змінюючи одна одну: «явился», «поклал в мешок», «бежала… за ним», «дрожала воды… гладь». Коли малечу вбито, над світом розливається холодний колір безмежжя: «В синюю высь звонко глядела она, скуля». Кучугури внизу, синя пустка нагорі, у якій сходить над хатою рудим щеням місяць, давно відомий символ собачого плачу. I ось, наче кінець світу, астрономічна катастрофа, «Покотились глаза собачьи Золотыми звёздами в снег».

Гадаю, бувши сільським вихованцем, Єсенін добре знав, що собаки не пітніють, і раптом така «помилка»: «И когда чуть плелась обратно, Слизывая пот с боков…» Але помилки такого самого гатунку припускається і Пушкін у «Скупом рыцаре»: «Его червонцы будут пахнуть ядом, Как сребреники пращура его».

І це при тому, що всі знають, на що посилається герой і що там зовсім не було отрути. Але це помилка великої напруги почуття, коли людина втрачає контроль над своїми словами. Отже, поет переживає вчинок людини, а не тільки розповідає про нього. І дуже хотілося б знати, яке то почуття. Вважаю, що це глибокий сором, а може й більше того. Подивіться самі.

Дія у вірші менше доби - з ранку до часу, коли кури мостяться на ніч, коли не видно вже за небокраєм сонця. Людина приходить із темрявою, цуценята народжуються зі світлом. Менші брати не завдають шкоди людині, вірно та самовіддано служать їй. Тільки от людина не хоче відповісти їм взаємністю. Робити висновок неважко. Невдячна і жорстока, вона давно забула свій обов’язок перед світом, перед усім, що є на землі.

Російську поезію XX століття неможливо уявити без віршів Сергія Єсеніна. До вершин поезії поет піднявся з глибин народного життя. З юності в його серце запала Росія, її сумні та розлогі пісні, бунтарський разінський дух та кандальний сибірський брязкіт, церковний благовіст і сільська тиша, веселий дівочий сміх та горе матерів, що втратили своїх синів на війні. І пізніше все це знайшло своє відображення у віршах Єсеніна.

Сергій Єсенін народився 21 вересня (3 жовтня) 1895 року в с. Константинове Рязанської губернії в селянській сім’ї. Коли хлопчику було два роки, мати довірила його виховання своїм батькам. Дідусь з бабусею дуже любили свого онука. Дід майбутнього поета, знавець церковних книг, мріяв бачити Сергія освіченою людиною. Після закінчення чотирикласного сільського училища Єсенін здобував освіту у церковно-вчительській школі в селі Спас-Клепики. Пізніше поет навчався півтора року в народному Університеті Шанявського у Москві. Бабуся поета змогла розкрити онукові красу народної поезії, знайомство з якою спонукало його до написання перших віршів.

За словами Єсеніна, писати вірші він почав років із дев’яти, а свідому творчість поет почав у 16-17-річному віці. 1916 року вийшла перша його збірка «Радуница». Провідними темами цієї збірки були природа - людина - Батьківщина. У перших віршах Єсенін наслідував Кольцова, Нікітіна, Надсона. Але в першій же збірці були цілком оригінальні вірші: «Проходили калеки деревнями», «Сыплет черемуха снегом», «Выткался на озере алый цвет зари». Серед поетів-сучасників він найбільше цінував Блока, Бєлого, Клюєва. Першим поетом, з яким зустрівся молодий Єсенін в Петербурзі 1915 року, був Блок. «Стихи свежие, чистые, голосистые, многословные», - такий відгук дав О. Блок на вірші Єсеніна після їх першої зустрічі. За кілька тижнів перебування в столиці молодий поет став знаменитим. Про нього заговорили як про диво.

Пошуки нових творчих шляхів привели Єсеніна 1919 року до імажиністів. Ці поети декларували самоцінність слова-образа, не пов’язаного з реальністю. Єсенін займав особливу позицію, оскільки утверджував необхідність зв’язку поезії з образністю російської мови та стихією народної творчості. 1925 року в автобіографії поет писав, що ця формальна школа, не маючи під собою ґрунту, відмерла сама по собі.

Найголовніша тема поезії Єсеніна - оспівування Батьківщини, За своє коротке життя поет подорожував Радянським Союзом і країнами світу. Він побував у Криму, на Кавказі, на Соловках, у Німеччині, Франції, Італії, Канаді, США. Після цих подорожей він відчув ще більшу любов до Росії, свій нерозривний зв’язок із нею. Темі Батьківщини в різні роки присвячені твори: «Русь» (1915), «Гой ты, Русь, моя родная» (1915), «О Русь, взмахни крылами» (1917), «Русь советская» (1924), «Спит ковыль. Равнина дорогая…» (1925).

Надзвичайно ліричні, глибокі вірші присвятив Єсенін темі кохання: «Заметался пожар голубой», «Листья падают, листья падают», «Собаке Качалова», цикл «Персидские мотивы» та інші. Вони розповідають про світлу та чисту пісню кохання, що зароджувалась в ніжному серці поета.

Душею поезії Єсеніна була природа, без неї його вірші втратили б свою неповторність і красу. Шанувальникам таланту поета нескінченно дорогі та близькі і зеленокоса єсенінська берізка - улюблений образ поета, і старий клен на одній нозі, пильнуючий голубу Русь, і квіти, що низько схилили весняного вечора до поета свої голівки. А якими проникливими словами написані вірші про чотириногих друзів: «Пісня про собаку», «Корова», «Лисиця»!

Поезії Єсеніна притаманна філософська глибина, гармонія почуття і думки. Достатньо згадати хоча б такі його вірші: «Отговорила роща золотая», «Возвращение на родину», «Не жалею, не зову, не плачу».

С. Єсенін прожив всього 30 років. Були в його житті і протиріччя, і помилки. В останні роки він хотів змінити життя на краще, порвати з богемою, повністю віддатися творчості. Та не судилося. В ніч з 27 на 28 грудня 1925 року в ленінградському готелі «Англітер» обірвалося життя С. Єсеніна. Та його вірші, за словами поета М. Тихонова, не можуть постаріти, бо в них тече «вічно молода кров вічно живої поезії».