Анна Ахматова (справжнє ім’я Анна Андріївна Горенко) - видатна російська поетеса, за своїми естетичними поглядами була близькою до акмеїзму, створила незабутній образ російської жінки, глибокої і внутрішньо цілісної, готової смиренно й урочисто нести хрест випробувань своєї долі і долі батьківщини. У ліричних творах Ахматової знайшла відображення драматична історія Росії ХХ століття. Поетичну спадщину складають збірники «Вечер» (1912), «Четки» (1914), «Белая стая» (1917), «Подорожник» (1921), «Anno Domini» (1921), поеми «Реквием» (1935-1940), «Поэма без героя» (1940-1963).

Анна Ахматова народилася в Україні, під Одесою (Великий Фонтан), і все життя зберігала до неї ніжну любов; серед найбільш сильних вражень дитинства - стародавній Херсонес і Чорне море, де під Севастополем сім’я проводила літо. Великий слід у долі залишило місто Київ, де вона закінчила останній клас Фундуклеївської гімназії і вступила до юридичного факультету Вищих жіночих курсів.

Про найбільш значимі події свого життя Ахматова розповіла в автобіографічній замітці «Коротко о себе» (1965): це шлюб з М. Гумільовим (у 1910р.), захоплення акмеїзмом, народження віршованих збірників, робота в бібліотеці Агрономічного інституту, воєнна евакуація, зустріч із зруйнованим Ленінградом… І жодним словом не обмовилась поетеса про творчі гоніння, політичні репресії, змушене мовчання.

Непохитність сили духу, моральну чистоту успадковує і лірична героїня Ахматової, образ якої став голосом совісті російського народу. У поетичних рядках Марини Цвєтаєвої, які велика сучасниця присвятила «златоустой Анне - всея Руси искупительному глаголу», звучить захоплене всенародне визнання особистості і творчості Ахматової. У тематичному багатстві її поезії розкривається сила і краса ахматовської героїні.

Провідною темою її ранньої поезії, що склала збірник «Вечер» (1912), стало кохання. Це була лірика любовних переживань, жагуча сповідь стражденної і бентежної жіночої душі, охопленої «вогненною недугою», де автором була точно вивірена і виразно представлена кожна психологічна деталь в образі ліричної героїні. Різні нюанси почуття відображені у віршах «Песня последней встречи», «Сжала руки под темной вуалью», «Белой ночью», «любовь», баладі «Сероглазый король».

Любовь покоряет обманно,

Напевом простым, неискусным.

Еще так недавно-странно

Ты не был седым и грустным.

(«Любовь покоряет обманно», 1911).

«Нетленной любви» представляється Анні Ахматовій дар творчості. Тема поета і поезії стає стрижневою у її спадщині: «Я улыбаться перестала», «Песня о песне», «Муза ушла по дороге», «Все отнято, и сила, и любовь», «Уединение».

Муза-сестра заглянула в лицо,

Взгляд ее ясен и ярок.

И отняла золотое кольцо,

Первый весенний подарок.

(«Муза-сестра заглянула в лицо», 1911).

Пушкінська тема, особистісно переосмислена, у творчості Ахматової займає одне з провідних місць не тільки в поезії («Царскосельськая статуя», «Городу Пушкина»), але й у літературознавчих роботах «Александрина», «Пушкин и Невское взморье». Значна частина творчості присвячена великим сучасникам Ахматової - І. Анненському, О. Блоку, О.Мандельштаму, Б. Пастернаку, М. Цвєтаєвій, М.Булгакову, Б. Пыльняку, М. Зощенку.

Особливого звучання у творчості Ахматової набуває патріотична лірика. Тема любові до батьківщини не декларується, а пристрасно «проривається» крізь скупі, але разом з тим сповнені драматизму слова поетеси. Зріла громадянська позиція проявилася в самовідданый любові до рідного міста на Неві (цикл «Северные елегии»). Вона звучить і в рішучый відмові залишити палаючу післяреволюційну батьківщину («Не з тем я, кто бросил землю», «Мне голос был…»):

Не с теми я, кто бросил землю

На растерзание врагам.

Их грубой лести я не внемлю,

Им песен я своих не дам.

(«Не с теми я, кто бросил землю», 1922).

Душа поетеси сповнена болем за блокадний Ленінград часів Великої Вітчизняної війни («Птицы смерти в зените стоят», «Первый дальнобойный в Ленинграде», «Шели в саду вырыли»). Її глибока любов до вітчизни розкривається в непохитній вірі в перемогу над фашизмом («Клятва», «Мужество», цикл віршів «Ветер войни»):

И та, что сегодня прощается с милым, -

Пусть боль свою в силу она переплавит.

Мы детям клянемся, клянемся могилам,

Что нас покориться никто не заставит!

(«Клятва», 1941).

Своєрідність поетики А. Ахматової виявляється в прозорій чистоті її поетичних рядків, у класичній метриці вірша, у первозданній значеннєвій глибині слова, в економності виразних засобів при внутрішній драматургії фрази, що зближує її з поезією акмеїзму. Її вірші новелістичні: за розмовною фразою, побутовою сценою, психологічною деталлю розкривається епічне полотно підтексту ахматовської поезії. Земне життя, відтворене в рядках поетеси, образи повсякденної дійсності разом з тим відображають велич і мудрість буття, неминущі закони неба.

«Реквием» (1935-1940) - вершина патріотичної лірики Ахматової. Поема складається з посвяти, десяти поетичних есе, вступу та епілогу, які можна розглядати як самостійні ліричні вірші. Поема тісно пов’язана з біографією Ахматової. «Семнадцать месяцев в тюремних очередях в Ленинграде» породили необхідність розповісти про «страшные годы ежовщини», безвинны жертви сталінізму. Глибоке особисте нещастя (арешт сина Льва Гумільова) переплелося з загальнонародним горем і знайшло вихід у пекучій поетичній сповіді. Поема являє собою і зразок високої патрыотичної лірики, і історичний документ, і моральний подвиг очевидця всенародної трагедії:

Перед этим горем гнутся горы,

Не течет великая река,

Но крепки тюремные затворы,

А за ними «каторжные норы»

И смертельная тоска…

(«Реквием. Посвящение»).

Скорботою сповнений сумний плач матері за несправедливо засудженим сином, «каменным словом» западає в її душу вирок. Муки матері в зображенні Ахматової набувають позачасового, загальнолюдського значення, що підсилюєть біблійними ремінісценцями, які відтворюють страту Ісуса Христа:

Магдалина билась и рыдала,

Ученик любимый каменел,

А туда, где молча Мать стояла,

Так никто взглянуть и не посмел.

(«Реквием. Распятие»).

Ліричній героїні Ахматової необхідно вистояти в горі, утриматись на грані відчаю, «снова научиться жить» і, будучи вірною обов’язку поета перед народом, донести правду про беззаконня і біди. З мученицьких голосів людей, що стоять у тюремних чергах, складався сильний голос материнської правди. І нехай її такою, застиглою в монументі у тюремних воріт, запам’ятають сучасники і знатимуть нащадки:

И пусть с неподвижных и бронзовых век,

Как слезы, струится подтаявший снег,

И голубь тюремный пусть гулит вдали,

И тихо идут по Неве корабли.

(«Реквием. Эпилог»).

Поезія Ахматової, за визначенням О.Твардовського, це, насамперед, «подлинность, невыдуманность чувств, поэзия, отмеченная необычайной сосредоточенностью и взыскательностью нравственного начала .

Підводячи підсумки своєї творчості, Ахматова відзначала: «Я не переставала писать стихи. Для меня в них - связь моя с временем, с новой жизнью моего народа. Когда я писала их - я жила теми ритмами, которые звучали в героической истории моей страны. Я счастлива, что жила в эти годы и видела события, которым не было равных».

З теорії літератури

Акмеїзм (від грец. «розквіт, вищий ступінь, вершина чого-небудь») - літературна течія в російській поезії 10-х років XX ст. Група поетів, лідером якої був Микола Гумільов, у своїй творчості виявляла посилену увагу до всього земного, предметного, протестуючи проти містики символістів. Акмеїсти орієнтувалися на нові естетичні ідеали, створюючи «лірику природи» та «лірику культури». Друкувались у журналі «Аполлон» (1909-1917). Із цим літературним угрупованням пов’язаний початок літературної діяльності Анни Ахматової, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького та інших, які створили організацію «Цех поетів».

Реквієм - багатоголосий циклічний вокальний чи вокально-інструментальний твір скорботно-поетичного звучання; вид католицького богослужіння.