З ім’ям А. Ахматової в російській поезії зазвучав новий прекрасний неповторний голос. Увійшовши в літературу з поезією жіночої душі, вона відразу стала в ряд перших російських поетів. Мине небагато часу після виходу її першої збірки віршів "Четки”, і Осип Мандельштам напише, що ім’я Ахматової стає "символом Росії”. У ранніх своїх віршах вона говорить від імені жінки, яка з трепетом чекає зустрічі з коханим.

Ти - сонце моїх пісень,

Ти - життя моєї благодать.

З часом в її рядках, що говорили ніби про кохання , проступали широкі простори, "товариські убога земля”, прекрасне місто на Неві. Неголосно, немов здалеку, дає про себе знати почуття батьківщини.

"Я бачу все. Я все запам’ятовую ", - писала вона. Ахматова навчалась "просто, мудро жити”. А між тим почалася війна, і серце різав "удовиний плач по селу”. Понівеченої, принижуємо матір’ю бачилася її батьківщина, і від імені її дітей поетеса заклинала, благала:

Щоб хмара над темною Росією

Стала хмара у славі променів.

"Незрозумілий гул”, пронизана 100-річну стійкість речей, приводив її в трепет і сум’яття. Образи темних ополонок, дикого вітру перетворювали її вірші в невиразні глухі пророцтва. Вона наче попереджала про насувалася катастрофи:

За невідомому призначенням,

За Неві иль проти течії, -

Тільки геть від своїх могил.

Ахматова не знала, які випробування доля їй готує, але залишалася переконаною , що ніде не знайде раю поза рідної землі.

Мені голос був. Він кликав утешно,

Він говорив: "Іди сюди.

Залиш свій край глухий і грішний,

Залиш Росію назавжди”,

У цьому вірші немає розуміння революції, немає її прийняття, але гідно, пристрасно пролунав голос іншій інтелігенції, яка ходила по муках, помилялася, сумнівалася. Шукала вихід і робила свій головний вибір: залишалася зі своєю країною.

Але байдуже і спокійно

Руками я замкнула слух,

Щоб цієї промовою негідною

Не занечистивсь скорботний дух.

А через п’ять років її голос несе відповідь тим, хто виїхав за кордон.

Не з тими я, хто кинув землю

На поталу ворогам.

Жилося важко, але "лахміття сирітства” носила "як шлюбні ризи”.

Голос глухнув у барабанному бою, під скреготом сталінських репресій.

У роки єжовщини Ахматова 17 місяців провела в тюремних чергах.

Там всі говорили пошепки, але на запитання жінки про те, чи зможе

вона все це описати, Ганна відповіла: "Чи зможу”.

Хотілося б усіх поіменно назвати,

Так відняли список і ніде дізнатися.

Для них виткала я широкий покров

З бідних, у них же підслуханих слів.

Вона пишається, що, як справжній поет:

Я була тоді з моїм народом,

Там, де мій народ, на жаль, був.

У ті роки, коли був спотворений образ батьківщини, коли для одних вона була - страх і страждання, а для інших - біль розлуки, поезія Ахматової ставала чином справжній Росії. Це голос не про батьківщину, це голос самої країни.

У роки Великої Вітчизняної війни під виття сирен звучали її слова:

Не страшно під кулями мертвими лягти,

Не гірко залишитися без даху над головою, -

І ми збережемо тебе, російська мова,

Велике російське слово!

Рядки її віршів, народжені горячім серцем, розклеювали на вулицях.

вража прапор розтане, як дим, Правда за нами, ми переможемо.

У знаменитій "Клятві”, написаної в 1941 році, від імені всіх поетеса вимовляє:

Ми дітям клянемося, клянемося могил,

Що нас скоритися ніхто не змусить!

Прийшла Перемога, і голос Ахматової звучить в ім’я життя. Їй аплодує Колонний зал Будинку Союзів.

Але ось настав страшний 1946 рік.

І впало кам’яне слово

На мою ще живу груди.

Тепер головне - витерпіти, зміцнити віру, що це помилка, що правда восторжествує. Їй заборонили писати. Вона тримала рядки в розумі.

З-під яких руїн кажу,

З-під якого я кричу обвалу.

Ахматова продовжувала жити і вірила:

Але все-таки почують голос мій.

І все-таки йому знову повірять.

1966 рік. Її не стало. Але звучить над її улюбленою батьківщиною:

Я - голос ваш, жар вашого дихання,

Я - отраженье вашого обличчя.

Марних крив марні тріпотіння, -

Адже все одно я з вами до кінця.