Г. Ахматова, поет величезного поетичного дарунка, піднесений і трагічний, увійшла у російську літературу насамперед як співак кохання. Однак із часом - часом бур і потрясінь у долі Росії - її лірика, спочатку камерна, сповідальна, знаходить високе цивільне звучання. Вже у роки першої світової війни у її творчість увійшли мотиви громадянськості, самопожертви, любові до Батьківщини. Ахматова відразу визначила для себе головне: бути разом з Росією на всіх її шляхах і роздоріжжях. Програмним щодо цього варто вважати рядки:

Мені голос був. Він кликав втішно,

Він говорив: «Іди сюди,

Залиш свій край, глухий і грішний,

Залиш Росію назавжди…

Але байдуже і спокійно

Руками я замкнула слух,

Щоб цим мовленням невартим

Не опоганився скорботний дух.

Блок сказав про цей вірш: «Ахматова права. Це неварте мовлення». «Глухий і грішний» край, Росія завжди залишається для поетеси єдиною обителлю. Зберігати вірність Батьківщині - от головний громадянський обов’язок. У одному із віршів 1922 року Ахматова пише: «Не з тими я, хто кинув землю на розтерзання ворогам». Доля вигнанця представляється їй не тільки невартою, але і жалюгідною. Вона вважає за краще, залишаючись на Батьківщині, прийняти разом з нею удари долі і відмовляється від сумнівної честі співати відступникам: «Їм пісень я своїх не дам». Разом зі своєю країною вона переживає усі нещастя, що випали на долю Росії. У вірші, написаному до річниці першої світової війни, Ахматова пише: «Ми на сто років зостарилися, і це трапилося в годину одну». Відтепер вона бачить своє завдання в іншому: пристрасть і пісні повинні піти з її поезії, тому що -

Їй, що спорожніла, наказав Всевишній

Стати книгою грозових звісток.

Про те, наскільки близько сприймає поетеса долю своєї Батьківщини, про силу її любові і самопожертви яскравіше всього говорять рядка вірша «Молитва», написаного у 1915 році:

Дай мені гіркі роки недуги,

Задихання, безсоння, жар,

Візьми і дитину, і другу,

І таємничий пісенний дар…

Щоб хмара над темною Росією

Стала хмарою у славі променів.

«У роки митарств, у часи немислимого побуту», коли «усе розкрадено, віддано, продане», Ахматова зберігає віру у світло і тепло прийдешніх днів Росії. Протягом усієї своєї творчості Ахматова висвітлює «страшний шлях» свого покоління - покоління, що вкусило «мало меду», але багато прикростей. Сучасники її - люди, «без сліз, гордовитіше і простіше», яких у світі немає. Для них рідна земля не храм, не талісман, не рай, а - «бруд на калошах» і «хрускіт на зубах», однак:

..лягаємо у неї і стаємо нею,

Того й кличемо так вільно своєю.

В одній з «Північних елегій» Ахматова міркує про свою долю, на яку наклав свій відбиток нещадний час: «Мене, як ріку, Сувора епоха повернула». Її шлях відтепер інший. Але вона не жалує про це. Так, у її житті багато чого було пропущено, згадує героїня елегії, багато видовищ пройшли стороною: «І завіса здіймалась без мене і також падала». Але - вона розділила своєю поезією, своєю долею долю мільйонів сучасників. І їхнє життя виявилося відбитим у її віршах. У 30-і роки Ахматова пише свою знамениту поему «Реквієм». Реквієм, по визначенню, є добуток жалобного характеру, заупокійна служба. Це видатний твір ахматівського генія - молитва за упокій душ тисяч безневинно вбитих. Їхні долі повинні уникнути забуття: вічна пам’ять жертвам терору - щоб трагедія не могла повторитися. Ахматова, що розділила долю багатьох матерів - таким було її прилучення до нещасть країни, - тих, що стояли разом з нею у тюремної стіни, створює пам’ятник великому народному горю, що «Для них виткала я з бідних, у них же підслуханих слів». Вона, ця, за словами Жданова, «бариня, що метається між будуаром і молитовнею», пише про те, як «безвинна корчилася Русь Під колісьми чорних «марусъ». Вірші Ахматової у період другої світової війни - своєрідна формула гнівного, войовничого патріотизму. Цикл віршів про ленінградську блокаду, яку поетеса пережила разом з тисячами інших жителів міста, не можна читати байдуже. Біль пронизує кожний рядок:

Принеси ж мені горсточку чистої,

Нашої невської студеної води,

І з голівки твоєї золотавої

Я криваві змию сліди.

Однак за цим болем - невигубна віра у перемогу, нескінченну мужність:

Не страшно під кулями мертвими лягти,

Не гірко залишитися без даху…

Автор не мислить себе поза стражданнями свого народу; діти блокадного Ленінграда - це і її діти:

Щілини в саду вириті, Не горять вогні.

Пітерські сироти, Діточки мої!

Високе завдання своєї поезії Ахматова бачить у тім, щоб оплакувати загиблих, зберігати пам’ять про них: «Щоб вас оплакувати, мені життя збережене». У 1950 році вона пише: «Пройшло п’ять років - і залікувала рани, Жорстокі нанесені війною, Країна моя…». Автор малює картини мирного життя, що прийшло на зміну «жахам війни», і разом з усіма радується силі і волі своєї країни. Доля не була милостива до поетеси. Вона пережила чимало лих, бачила смерть найближчих людей, випробувала на собі силу терору: «Так багато каменів кинуте в мене…». Довгі роки після революції вона перебувала у стані не те ізгоя, не те ув’язненого: «Одна на лаві підсудних Я незабаром піввіку сиджу». : Але стих Ахматової завжди був чесний і мужній. «У ту годину, як валять мири», вона не залишилася спокійним споглядальником. Випробування додали міць і силу її віршам, допомогли усвідомити свій громадянський обов’язок - бути зі своїм народом, бути його голосом.