Які б вірші Тютчева я не читала, більше за все мене потрясла любовна лірика. Поет був щасливий у коханні, не міг жити без нього, був закоханий із ранньої молодості до глибокої старості. Для нього то був час золотий - час суцільної закоханості в життя, у блискуче товариство молодих, прекрасних жінок. Будучи некрасивим зовні, маленького зросту, лисуватий, сухорлявий, він користувався великою популярністю серед дам вищого світу Москви, Петербурга, Парижа, Мюнхена. У чому ж полягав секрет чарівності Тютчева? Я думаю, він підкорив жінок своїм інтелектом і неабиякою романтичною натурою. У його улюблених віршах невимовне почуття таємничості: Люблю глаза твои, мой друг, С игрой их пламенно-чудесной, Когда их приподнимешь вдруг И, словно молнией небесной, Окинешь бегло целий круг…

У більшості своїх творів поет старанно приховує свого адресата, і лише по ледь помітних прикметах можна здогадатися, до кого це звертання:

Она сидела на полу

И груду писем разбирала.

И, как остившую золу, Брала их в руки и бросала.

Ці рядки присвячені другій дружині Тютчева - Ернестині Федорівні. Спостерігаючи роман свого чоловіка, вона зберегла самовладання, гідність і кохання до нього. На схилі років поет оцінить це і зрозуміє, що пішло з його життя зі смертю дружини:

Любима ти, и так, как ти, любить -

Нет, никому еще не удавалось!

О, господи!.. И зто пережить…

И сердце на клочки не разорвалось…

П’ятнадцять років тривав«блаженно-фатальний» роман Тютчева з О. О. Денисьєвою, протягом яких автором був створений знаменитий денисьєвський цикл, шедевр російської любовної лірики. У нього ввійшли такі вірші, як «Предопределение», «О, не тревожь меня укорой справедливои…», «В разлуке єсть высокое значенье», «Последняя любовь».

Тютчев писав:

О, как убийственно ми любим… …

Ми то всего вернее губим,

Что сердцу нашему милей!

Дійсно, сам він став причиною відторгнення суспільством його коханої: зв’язок їх вважали порочним. Зазнаючи задушливе почуття сорому, поет пише своє звертання до Денисьєвої:

Чему молилась ти с любовью,

Что как святиню берегла,

О судьба людскому суесловью

На поруганье предала.

Толпа вошла, толпа вломилась

В святилище души твоей,

И ти невольно постидилась

И тайн, и жертв, доступних ей…

Тим часом життя поета наближається до кінця. Здається, повинні зазвучати вірші, у яких автор підводить підсумки свого буття. Але, усупереч хворобам, старості, продовжують звучати ноти кохання:

О, как на склоне наших лет Нежней ми любим и суеверней…

Сияй, сияй, прощальний свет Любви последней, зари вечерней!

О ти, последняя любовь! Ті и блаженство и безнадежность.

Для мене поезія Тютчева - це музика, яка хвилює душу, яка наповняє її безмежною любов’ю до усього: до людини, до природи, до батьківщини, до тварин. Його поезія проникає в найпотаємніші куточки моєї душі. Тютчев навчив мене помічати те, що раніше я не помічала, милуватися тим, що не впадає в око.