Мене завжди захоплював надзвичайний світ поезії, що зачаровував своєю таємничістю, загадковістю, хвилював душу, наповнював її коханням до всього: до людини, до природи, до батьківщини… Ще з малих років пам’ятаю улюблені рядки: «Лазур небесна сміється, Нічною обмита грозою, И між гір росисто в’ється Доліна світлою смугою…». Це уривок із чудового вірша Ф.І. Тютчева «Ранок у горах». Не дивно, що саме ці слова великого поета звучать в моїй душі, адже навіть Тургенєв так відгукнувся про творчість Тютчева: «Про Тютчева не сперечаються: хто його не почуває, тим самим доводить, що він не почуває поезії». Перший свій вірш поет написав, коли йому було одинадцять років. З цього часу народився новий геній російської поезії. В творах Тютчева ми відчуваємо його внутрішнє життя, невтомну роботу думки, складне протиборство його почуттів, що хвилювали. По творах Тютчева можна визначити настрій поета: чи то сум, чи то радість - усе розкривають рядки: Особливу увагу звертаєш на зображення природи, що виспівується поетом у всій своїй вроді. Читаючи «Весняну прозу», уявляєш, як «перший грім гуркоче», «гримлять розкати».

І разом з усім цим поринаєш у святкову музику весни, у природні ігри й забави: «резвяся й граючи, гуркоче грім», грім «весняний, перший» і все навколо радується цьому торжеству в природі. А згадаємо рядки про море: «На нескінченному, на вільному просторі Блиск і рух, гуркіт і грім…Хвилі несуться, гримлячи й блискучі, Чуйні зірки дивляться з висоти». Як влучно в декількох коротких віршованих рядках Тютчев помічає пишноту природи, її радість. Він відкриває читачеві неповторну красу, звертаючи увагу не тільки на очевидні явища, але й на сховані для звичайного сприйняття речі, тим самим підкреслюючи загадковість навколишнього нас світу: «З гори скотившись, камінь ліг у долині. Як він упав? ніхто не знає нині - Зірвався він з вершини сам собою, Або був низринут волею чужою». Краса російської природи вразила письменника з юних років, і, я вважаю, що саме тому він її одушевляє, зводячи в ранг живої істоти. Це підтверджують наступні рядки: «У неї є душа, У неї є воля, У неї є кохання, У неї є мова». Іноді Тютчев навіть обожнює навколишній світ, одночасно намагаючись розгадати його таємниці. Продовжую читати. От, наприклад, «Весняні води»: «Ще в полях біліє сніг, А води вуж навесні шумлять. Біжать і будять сонний берег, Біжать, і блищать, і говорять…». Все ж таки якою свіжістю й підбадьорливою силою віє від кожного слова! Але найбільше мене цікавить любовна лірика поета. Адже, на мій погляд, тільки в коханні людина повністю оголює свою душу, відкриваючи її для світлого почуття. Як відомо, Тютчев був щасливий у коханні, любив з ранньої молодості до самої старості. Пора закоханості для поета - це золотий час: «Я зустрів вас - і все колишнє У віджилому серці ожило: Я згадав час золотий - І серцю стало так тепло…». Ці рядки присвячені Амалії Лерхенфельд, в яку був закоханий письменник замолоду. Але все-таки самі прекрасні вірші про кохання були написані Тютчевим для Є. Денисьєвої. Це такі шедеври його лірики, як «Вбивственно ми любимо…», «Чому молилася ти з кохання’ю…», «Не говори мене він як і колись любив…», «Весь день вона лежала в забутті…» та інші. Всі ці твори ввійшли в так званий «Денисьєвський цикл». Любовна лірика поета загадкова, таємнича, щиросердечна: «Кохання, кохання - каже повір’я - Сполучник душі з душею рідною - Їх з’єднання, й фатальне їх зливання…». А той факт, що у своїх творах Тютчев особисті переживання піднімає до загальнолюдського значення, робить його лірику ще більш проникливою, вона стає ще ближче читачеві:

«Як вбивственно ми любимо,

Як у буйній сліпоті страстей

Ми те всього вірніше губимо,

Що серцю нашому миліше!».

Але цікавий ще один прийом, що Тютчев використовує при написанні віршів про кохання. Намагаючись проникнути в самі таємні куточки серця, поет-чоловік виступає в ролі коханої ним жінки й пише від її імені, у результаті чого народжуються дуже виразні строки. І навіть на схилі віку, коли життя підходить до кінця, поет у весь голос каже про кохання. Мені дуже подобається лірика Тютчева. Вона вражає мене своєю яскравістю, самобутністю, глибиною почуттів. Цей поет незвичайно талановитий і його талант розкривається не в абстрактних описах, а в розкритті душі людини, його сприйнятті природи, його відносинах з людьми. Це допомагає з усією глибиною відчути підтекст творів, визначити грань між важливим і суєтним, між прекрасним і повсякденним.