Образ головного героя Юрія Живаго роману однойменного роману Пастернака
Незвичайний початок роману: «Ішли і йшли й співали «Вічну пам’ять»… Кого ховають?.. «Живаго». Так, на протиставленні живого і мертвого, будується весь добуток Пастернака. Основне питання, навколо якого обертається «зовнішнє й внутрішнє» життя головних героїв, відносини з революцією, відношення до революції. Найменше і Юрій Живаго, і сам автор були її супротивниками, найменше вони сперечалися з ходом подій, пручалися революції. Їхнє відношення до історичної дійсності зовсім інше. Воно в тім, щоб сприймати історію, яка вона є, не втручаючись у неї, не намагаючись змінити її. Така позиція дозволяє побачити події революції об’єктивно. «Доктор згадав недавно минулу осінь, розстріл заколотників, дітовбивство й жінковбивство, криваву коло шматину й людино-свіжину, який не привиділося кінця. Бузувірства білих і червоних суперничали по жорстокості, поперемінно зростаючи одне у відповідь на інше, точно них перемножили». Історія доктора Живаго і його близьких – це історія людей, чиє життя спочатку вибите з колії, а потім зруйнована стихією революції. Позбавлення й розруха женуть сім’ю Живаго з обжитого московського будинку на Урал. Самого Юрія захоплюють червоні партизани, він змушений проти волі брати участь у збройній боротьбі. Кохана Живаго, Лара живе в повній залежності від сваволі змінної один одного влади, готова до того, що її в будь-який момент можуть призвати до відповіді за чоловіка, що давно вже залишив їх з дочкою. Життєві й творчі сили Живаго вгасають, тому що він не може упокоритися з неправдою, що відчуває навколо себе. Безповоротно йдуть лікарі, що оточували, люди – хто в небуття, хто за кордон, хто в інше, нове життя. Сцена смерті Живаго – кульмінаційна в романі. У трамвайному вагоні в доктора починається серцевий напад. «Юрієві Андрійовичу не повезло. Він потрапив у несправний вагон, на який увесь час сипалися нещастя…» Перед нами втілення життя яке задихнулося,воно задихнулося тому, що потрапило в ту смугу історичних випробувань і катастроф, що ввійшла в життя Росії з 1917 року. Ця кульмінація підготовлена всім розвитком роману. На його протязі й герой, і автор усе гостріше сприймали події як насильство над життям. Відношення до революції виражалося як з’єднання несумісного: правоти і відплати, мрії про справедливість – і руйнування, обмеженості і неминучості жертв. На останніх сторінках роману вже через п’ятнадцять років після смерті героя з’являється дочка Живаго, Тетяна. Вона перейняла риси Юрія Андрійовича, але нічого не знає про нього: «…ну, звичайно, я дівчина без папи, без мами, росла сиротою». Ще влітку 1917 року Живаго пророчив: «…опам’ятавшись, ми вже більше не повернемо втраченої пам’яті. Ми забудемо частину минулого й не будемо шукати небувалому пояснення… » Але роман закінчується авторським монологом, приймає цей світ, який би він у цей момент не був. Життя в самій собі несе початок вічного відновлення, волю й гармонію. «Щасливий, розчулений спокій за це святе місто й за всю землю, за, що дожила до цього вечора учасників цієї історії і їхніх дітей тиранило їх і охоплювало нечутною музикою щастя, що розлилася далеко навкруги». Це підсумок любові до життя, до Росії, до даній нам дійсності, якою би вона не була. «Як солодко жити на світі й любити життя! Про те, як завжди тягне сказати спасибі самому життю, самому існуванню, сказати це… наприкінці найтяжчої зими 1920 року».
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
