Чи спадало вам на думку, обговорюючи характер та вчинки Григорія Олександровича Печоріна, героя свого часу, подивитися на жіночі образи в романі не як на зло; що робить образ головного героя більш яскравим та повним, (і як на самостійне явище — теж героїнь часу? А чому б ні? Я, звичайно, маю на увазі не екзотичну Белу чи нарисовий образ ундини з «Тамані», а зовсім реальних жінок певного класу — княжну Мері та Віру Ліговську. Це неабиякі натури хоч би тому, що звернули увагу на Печоріна, щиро покохали його й могли б навіть пов’язати з ним життя. Вони розумні й душевні та емоційні й — головне! — сміливо-відверті у словах і вчинках, можуть йти поруч із Печоріним у щасті та горі. Ми зустрічаємо їх тільки в одній частішн роману — повісті «Княжна Мері», але ж ця повість центральна.

Ось молода вродлива дівчина з однієї з кращих родин столиці — княжна Мері. Її соціальний та фінансовий стан, а головне — освіта, не зовсім дівоча, викохали характер незалежний, сміливий та самолюбний. Зробивши звичайну послугу пораненому Грушницькому, вона по-дитячому озирнеться на світ. Образившись на Печоріна, що перекупив килим, вона по-юнацьки «збирає проти нього ополчення». Але як рішуче, з яким почуттям гідності звучнії, її слова: «Ви хочете, щоб я перша освідчилась Вам у коханні?»

Ми бачимо перед собою людину з певними життєвими принципами, яка зможе й упрохані матір переступити будь-які умовності, що в банальному розумінні суспільства складають подружнє щастя, й уможливити щастя коханого за будь-яких випробувань. Із останнього діалогу Печоріна з її матір’ю, ми розуміємо, що Мері хвилюється про причини незавидного становища героя, про його заслання , але все ж таки, відкидаючи це, чекає на його освідчення — вірніше, відповіді на її освідчення.

Чи бачить Печорін неординарність, майбутню вірність цієї жіночої натури, чи симпатизує їй? Гадаю, що так. Пам’ятаєте, як протягом кількох хвилин він шукав у своєму серці «хоч краплини любові до милої Мері». Але на знак глибокої поваги до неї він зробить так, щоб їхнє розставання стало для неї менш болючим: виставить себе не в кращому світлі, запропонує Мері його зневажати. Навіть і тоді, боляче вражена в саме серце, Мері не опуститься до дрібної помсти — не кривитиме душею, скидаючи коханого з учорашнього п’єдесталу поваги й любові, а відповість чесно: замість «зневажаю» — «ненавиджу». І ми, читачі, після цього проникнемося до неї ще більшою повагою та симпатією.

Віра Ліговська — образ більш ескізний, намальований кількома яскравими штрихами. Ми бачимо перед собою жінку, у якої почуття, емоції весь час борються з розумом. Взявши шлюб із старим князем заради сина, вона зраджуватиме чоловіка з Печоріним. Злякавшись за долю Печоріна на дуелі, вона видасть своєю поведінкою власні почуття, поставивши на карту і родинний спокій, і повагу чоловіка до неї, і саме майбутнє. Мабуть, вона передчуває сумне розставання з Печоріним, роман без щасливої розв’язки, але нічого не може з собою вдіяти, бо щиро йде назустріч коханню, не укладаючи ніяких угод, не оцінюючи наслідків поривів власної душі й серця.

Такі різні й за віком, і за вдачею, княжна Мері і Віра Ліговська схожі в одному — у відвертості почуттів та вчинків і у вірності першому коханню. Можливо, саме таку героїню свого часу мріяв зустріти на своєму життєвому шляху Лєрмонтов…