Одним з перших добутків великого російського поета М. Ю. Лермонтова, з яким я познайомився ще в дитинстві, був вірш «Вітрило». Ще в ті роки воно зробило на мене велике враження своєю образністю, поетичною красою, глибокими переживаннями, почуттями й думками, відбитими в ньому. Ішло час, я читав і читав Лермонтова, але все-таки не зустрічав вірша, що довелося б по душі більше, ніж «Вітрило». (Близькі до нього «Гірські вершини», але це переклад з Ґете.) Продовжує воно захоплювати мене й зараз своєю лаконічністю й точністю, правдивим і вражаючим образом, мелодійністю й схованим у ньому роздумом, тугою, смутком. На відміну від інших віршів Лермонтова («Бородіно», «Смерть поета», «Дума») воно невелике - у ньому всього три чотиривірші.

Але від всіх цих більших і злегка незграбних віршів віє духом публіцистики, і хоча я не збираюся заперечувати їхні поетичні достоїнства (вони безперечні), мене вони торкають менше. Може бути, тому, що мої вірші, які я пишу зараз, більше співзвучні не зрілим віршованим роздумам Лермонтова, а юнацькому «Вітрилу». Насамперед - образ. У цьому вірші він злитий з описом вітрила й гармонією, спокійною й мрійливою гармонією вірша. Ми як би уявляємо собі картину, що малює поет. Але це не просто картина, це багато в чому автопортрет. Ми бачимо в ній, як дзеркалі, душу поета, і вітрило - це вже сам поет, його душу, його шукаюче серце.

І ближче стає зміст: по суті, вірші не про вітрило - вірші пр самому себе. Найбільш точні епітети - «самотній» і «заколотний». Поет завжди такий, таким він повинен бути, для цього він і породжений. Нехай у нього є все, що потрібно, здавалося б, для благополуччя, але він не заспокоюється, «просить бури», і ніякі «золоті промені сонця» і «блакитні струмені» не удержать прагнучої вільної бури душу, не позбавлять її своєї стихії. І в цьому прагненні Лермонтов самотній, тому що мало мисливців піти з ним: адже він «счастия не шукає», йому не потрібний спокій. І весь вірш підпорядкований цієї думки, переданої через образ вітрила. От вона перед нами, душу великого поета, у дванадцяти рядках юнацького вірша, і скільки в ній краси, мудрості й сумуй, сумуй про цих дурних людей, що не розуміють вітрило душі й назавжди залишаються на березі. Саме цією ідеєю близько мені цей добуток, за це я так його люблю й уважаю одним із кращих створінь Лермонтова. Тільки дві його речі так схвилювали мене: «Мцирі» і «Вітрило». Навряд чи можна знайти щось більше прекрасне в поетичній спадщині поета.

Лірика М. Ю. Лермонтова крізь перейнята вираженням заколотного духу поета. Інакше й бути не могло. Лермонтов створював свої добутки в не саме благополучне, а точніше, в одне із самих складних в історії Росії час - миколаївську реакцію, що наступила слідом за національно-патріотичним підйомом, викликаним перемогою російського народу у Вітчизняній війні 1812 року. Виховувався майбутній поет у сім’ї, близької до декабристських кіл.

Брат бабусі, О. Столипин, дружив із Грибоєдовим і Рилєєвим; інший брат, Д. Столипин, був близьким другом Пестеля. З дитинства Лермонтов буквально «усмоктував» дух вільнодумства. Страти, вигнання, змушене мовчання й бездіяльність сучасників тільки розпалювали бунтівливість його духу. Отчаявшись що-небудь змінити до кращого в соціально-економічному укладі країни, багато передових людей із дворянства пішли від боротьби за перетворення батьківщини, їхній протест виражався не в дії, а лише в запереченні всього й вся, в озлобленні. Це загальна бездіяльність найбільше хвилювала поета. Не боячись переслідувань із боку пануючи, Лермонтов не перестає бичувати сучасників, він розкриває всі виразки свого що смирились і покорились «волі Господньої» покоління. Відмінюючись перед пам’яттю свого кумира, у той же час гордо й сміло входить Лермонтов у літературу: його знаменитий вірш «Смерть Поета», написане в перші дні після смерті О. С. Пушкіна, миттєво облетіло всю країну.

У ньому Лермонтов безстрашно й відкрито виступає проти погрязшего в наклепі, обмані, заздрості вищого суспільства й називає ворогів Пушкіна «катами». Більше того, автор обіцяє й пророкує Божий суд, що «не доступний дзенькоту злата, і думки й справи він знає наперед». Лермонтов анітрошки не сумнівається й змушує повірити всіх, що суд цей з’явиться розплатою за всі зло, заподіяне «чудовому генієві», жагучому співакові волі й волі: Тоді дарма ви вдастеся до злословью: Воно вам не допоможе знову, И ви не змиєте всією вашою чорною кров’ю Поета праведну кров! И.ці зухвалі слова стали причиною його посилання. «Смерть Поета» - не перший вірш Лермонтова, у якому автор бунтує проти байдужості, пасивності свого покоління.

Ще в п’ятнадцятирічному віці у вірші «Скарги турка» поет зі смутком і жалем говорить про те, як рано вгасають у своїй батьківщині «розуми й хладные й тверді, як камінь», з непідробленим збурюванням озивається об гнітючу людину кріпосному праві, що принижує його батьківщину: Там рано життя тяжке буває для людей, Там за втіхами несеться докір, Там стогне людина від рабства й ланцюгів!.. Друг! Цей край… моя вітчизна! І, продовжуючи цю тему у вірші « 1831-го червня 11 дня», юний поет увлеченно й упевнено заявляє.

Доказом тому, що сам Лермонтов готовий був на такий подвиг в ім’я великої справи, служить його життя. А у вірші «З Андрія Шенье» він так і сказав: За справу загальне, бути може, я впаду, Иль життя у вигнанні марному проведу… Заколотним духом поета перейнятий і вірш «Желанье», у якому автор підкреслює свою готовність до ризику, готовність поборотися зі стихією, який би страшної вона не була: 

Дайте мені човник дощатий

З полусгнившею лавою,

Вітрило сірий і кошлатий,

Ознайомлений із грозою. 

Поет жадає боротьби зі стихією, що дасть йому впевненість у своїх силах. Ніж грізніше буде вона, тим більше загартується дух. «Буйна суперечка з дикою примхою безодень» дає Лермонтову радість і насолода волею. Тільки в такому «буйній суперечці» заколотний дух поета здатний задовольнитися. Заклик до дії, до боротьби у власне ім’я волі й волі прийдешніх поколінь - відмітні риси лірики Лермонтова.