Вся творчість М. Ю. Лермонтова пронизує любов до свободи і батьківщині. Ця тема звучить не тільки у віршах, що прославляють Бородінську перемогу, рядках «Люблю вітчизну я …», віршованому оповіданні «Мцирі», але і в тих творах, де поет не говорить безпосередньо ні про свободу, ні про батьківщину, але - про долю покоління , про призначення поета, про самотнього в’язня, про безглузде кровопролиття, про вигнання, про людину, відчуває себе зайвою в суспільстві собі подібних, про порожнечу життя …

М. Ю. Лермонтов жив в трагічний, але одночасно щасливий період в історії Росії. Москва відроджувалася з руїн після вересневого пожежі 1812 року. Для Лермонтова Москва була пов’язана зі славним минулим його батьківщини: «Москва не є звичайний велике місто, яких тисячі; Москва не безмовна громада каменів холодних, складених у симетричному порядку … ні! У неї є своя душа, своя життя ». Кремль у зображенні поета представляється вівтарем Росії: «На ньому повинні відбуватися і вже відбувалися жертви, гідні вітчизни».

У цій сміливості, відвазі також проявилася любов Лермонтова до рідної землі, вітчизни. Ця любов вище слави, купленої кров’ю, вона не підвладна розуму, її не можна проміняти на «повний гордого довіри спокій». Він любив вітчизну і рідну Руську землю синівською любов’ю:

Але я люблю - за що, не знаю сам

Її степів холодне мовчання,

Її лісів безмежних колисання,

Розливи річок її, подібні морів.

У його словах про батьківщину звучить і радість, і смуток, і горде захоплення. Читаючи лермонтовські вірші, ми відчуваємо, як безмежно він любить широкі поля, свіжу степ, яка дарує свободу:

І степ розкинулася ліловою пеленою,

І так вона свіжа, і так рідня з душею.

Як ніби створена лише для свободи.

Але несподівано це визнання в любові до природи змінюється зовсім протилежним: степ чужа любові поета, а летючий, сріблястий сніг, на його думку, занадто чистий для порочної країни. Можливо, причиною таких суперечливих почуттів було те, що ще в дитинстві поет власним серцем відчув гірку несправедливість життя і своє сумне самотність серед улюблених, рідних людей, що не знайшли взаєморозуміння (як відомо, бабуся майбутнього поета не приймала його батька, а після смерті матері Лермонтова розгорілася справжня битва за право виховувати хлопчика). Що тривала довгі роки сімейна війна залишила глибокий слід в душі вразливого дитини й позначилася на формуванні його характеру: від природи товариський і довірливий, хлопчик замкнувся в собі, і незабаром насторожена підозрілість стала все частіше виявлятися в його ставленні до оточуючих.

Але було в дитинстві Лермонтова чимало й таких вражень, які вплинули на нього благотворно і сприяли розкриттю його поетичного дару. Він ріс в самому серці Росії, серед нескінченних полів, які перетнув ярами і зрідка затінених дубовими гайками. Ці картини природи знайшли відгомін у віршах:

… Тут ліс строкатіше, там

Поля та степу, там зустрічає погляд

Знову діброву або по кущах

Розсіяні сосни …

Батьківщина постає в поезії Лермонтова у всій своїй красі, географічної масштабності та розмаїтті. Про вітчизні поет писав не тільки в своїй тихій кімнаті, але і на нічних дорогах, на заїжджих дворах, на поштових станціях, на чергуваннях в полковій казармі, під арештом на гауптвахті, на біваку, в похідному наметі, біля солдатського вогнища. Вдивляючись в безкраї простори вітчизни, він чув протяжні пісні ямщиків, бачив вогні навколишніх селищ:

Путівців шляхом люблю скакати у возі

І, поглядом повільним пронизуючи ночі тінь.

Зустрічати по сторонах, зітхаючи про нічліг,

Тремтячі вогні сумних сіл.

Буденний і звичний погляду пейзаж (легкий димок над спаленої стерню, риса біліють беріз на пагорбі серед жовтої ниви, хата з різьбленими віконницями, крита соломою) наповнював серце поета радістю, а удалая танець і гомін п’яних мужиків у свято дарували йому відчуття спокою. Всі незмінно, все вічно. Що ще, крім цієї чарівної краси природи і природності за все, необхідно бентежною душі поета? Однак батьківщина для нього - це не тільки простори безкрайніх степів, що дарують чарівне відчуття свободи, це люди, їх вчинки і думки, це величезна, не схожа ні на один інший місто Москва, це непереборне самотність і розчарування, оскільки в світі, де немає ні честі, ні любові, ні думок, ні пристрастей, де панують зло і обман, немає місця пристрасної натурі, і поет у розпачі вигукує:

Прощай, немита Росія,

Країна рабів, країна панів,

І ви, мундири блакитні,

І ти, їм відданий народ!