"Герой нашого часу” - перший реалістичний соціально-психологічний роман у російській літературі, в якому увага автора зосереджена на розкритті внутрішнього світу героя, на діалектиці його душі, на поглибленому психологічному аналізі його почуттів і переживань, на "історії душі людської”. Роман М. Ю. Лермонтова складається з п’яти повістей, кожна з яких має свою назву, свій закінчений сюжет, але всі вони об’єднані образом головного героя - Печоріна. Головний герой роману живе в тридцяті роки XIX століття, в період жорстокої політичної реакції, що настала в країні після розгрому грудневого виступу 1825 року. У цей час людина передової думки не міг знайти застосування своїм силам. Невіра, сумнів, заперечення стали особливостями свідомості молодого покоління. Риси характеру цього покоління Лермонтов узагальнив в образі Григорія Олександровича Печоріна, пояснивши, що "Герой нашого часу” - це портрет, складений з пороків всього … покоління, у його розвитку ", покоління тридцятих років XIX століття.

Печорін - дворянин-інтелігент миколаївської епохи, її продукт і жертва в одній особі. Він отримав типову для тодішньої молоді освіта і виховання. Вийшовши з-під опіки рідних, він став скажено ганятися за насолодами і задоволеннями, які можна було дістати за гроші. Автор вдається до коханої формі розповіді - сповіді. З журналу Печоріна читач дізнається про його життя у великому світі, про те, як він закохувався у світських красунь і його любив. Про зовнішність героя ми можемо судити з розповіді проїжджого офіцера в розділі "Максим Максимович”. За своїм культурним рівнем оповідач близький Печоріна, що позначилося на його сприйнятті характеру героя роману. Особливу увагу у своєму описі він приділяє очам Печоріна: "… вони не сміялися, коли він сміявся! .. Це ознака - чи злого вдачі, або глибокої постійної смутку. Через напівопущених вій вони сяяли якимось фосфоричним блиском … То не було відображення спека душевного або грає уяви: то був блиск, подібний блиску гладкою стали, сліпучий, але холодний … ” Виникає образ людини, багато пережив і спустошеного. Цим портретом були намічені протиріччя як у зовнішньому, так і у внутрішньому світі Печоріна. Їм частково прочинилися завіса таємниці характеру героя, намічена в розділі "Бела”, у якій портрет героя дано очима Максима Максимович, для якого Печорін - загадка.

Вперше в російській літературі автор дає глибокий психологічний портрет свого героя. Він представлений у повісті "Княжна Мері”. Характер головного героя розкривається через систему персонажів цієї повісті. Однак у композиції роману відбилося прагнення автора розкрити внутрішній світ героя. Кульмінацією всього твору є розуміння Печоріним свого призначення в житті за кілька годин до можливої смерті, перед дуеллю: "… навіщо я жив? Для якої мети я народився? А, мабуть, вона існувала, і, мабуть, було мені призначення висока, тому що я відчуваю в душі сили неосяжні … ” Але герой не може знайти свого місця в житті. Головне протиріччя натури Печоріна - у здатності діяти і в нікчемності дій. У цьому і полягає його трагедія. Характер героя вкрай суперечливим. Однією з головних його рис є, на думку В. Г. Бєлінського, "рефлексія”. Печорін зробив з себе об’єкт для спостережень, він постійно аналізує кожен євою посту пок, думка, почуття (”Якщо я причина нещастя інших, то й сам не менш нещасливий”). У ньому як би живуть двоє людей: "одна діє, а інший судить його вчинки”.

Автор поміщає героя в різні середовища, але скрізь він виявляється самотнім, не в силах застосувати свої сили, виявитися потрібним кому-небудь, знайти мету в житті. Йому швидко набридла світське життя. Він вже все спробував, все пізнав, усім переситився і розчарувався. Печорін усвідомлює, що "щасливі невігласи, а слава’-удача”. У цьому сенсі розуміння життя Печоріним те саме світогляду ліричного героя вірша "Дума” (1838): І ненавидимо ми, і любимо ми випадково, Нічим не жертвуючи ні злості, ні любові, І царює в душі якийсь холод таємний, Коли вогонь горить у крові. Герой намагається зайнятися наукою, читає книги, але йому незабаром все набридає і стає нудно: Мрії поезії, створення мистецтва Восторгом солодким нам розум не ворушать. Він віддає собі звіт у тому, що в суспільстві, де він знаходиться, він ніколи не знайде собі друзів, що він так і залишиться незрозумілим: Ми висушили розум наукою безплідною, Тая заздрісно від ближніх і друзів Надії кращі і голос благородний Невіра осміяних пристрастей. Герой роману зізнається: "У мені душа зіпсована світлом”.

Потрапивши на Кавказ, він сподівається, що "нудьга не живе під чеченськими кулями”. Але до свисту куль він дуже швидко звикає. Він залишається незрозумілим і у водяному суспільстві П’ятигорська. А адже герой прагне "любити увесь світ”, але виявляється самотнім. Положення Печоріна трагічно. Він дійсно "зайва людина”. Таким він стає, тому що в своєму розвитку йде далі більшості, розвиваючись в особистість, приречену жити в "країні рабів, країні панів”. Створивши образ Печоріна, Лермонтов зруйнував романтичний ідеал сучасника, однак вчинки героя не є показниками ні його достоїнств, ні недоліків. Автор спробував пояснити читачеві ті причини, які вплинули на становлення характеру Печоріна. Всім людям, з ким зіштовхує доля героя, він приносить нещастя, порушуючи моральні закони суспільства. Він ніде не може знайти собі місця, застосування своїм незвичайним силам і здібностям, тому Печорін - зайвий скрізь, куди б його не кидала доля.

Цілком зрозуміло, чому «Журнал П.» для Лермонтова - «чужий твір». Якщо не найкращою, то центральною його частиною є щоденникові записи П., озаглавлені «Княжна Мері». Ніде П. так не відповідає образу, розкритого автором у передмові. «Княжна Мері» з’явилася пізніше всіх інших повістей. Передмова, яке Лермонтов написав для другого видання роману, своєї критичної гостротою перш за все пов’язане з цією повістю. Герой, якого він представляє читачеві, - це саме той П., яким він показаний на сторінках «Княжна Мері». Критичний пафос останнього періоду життя Лермонтова в цій повісті проявився особливо яскраво. На характер головного героя, очевидно, вплинула різночасність написання повістей. Свідомість Лермонтова дуже швидко змінювалося. Змінювався і його герой. П. у «Княжні Мері» вже не зовсім той, що з’являється спершу в «Белі», потім у «Фаталисте». В кінці роботи над романом П. знайшов ту виразність, яка повинна була довершити обіцяний портрет. Дійсно, в «Княжні Мері» він постає в самому непривабливому світлі. Звичайно, це натура вольова, глибока, демонічна. Але так його можна сприймати тільки очима юної княжни Мері і осліпленого їм Грушницького. Той непомітно для себе наслідує П., тому він так вразливий і смішний для П. Між тим навіть цей Грушницкий, нікчема, на думку П., викликає у нього почуття заздрості. І одночасно скільки хоробрості виявив П. в кульмінаційний момент дуелі, знаючи, що його власний пістолет не заряджений. П. і справді виявляє чудеса витримки. І читач вже втрачається: так хто ж він - цей герой нашого часу? Інтрига виходила від нього, а коли жертва заплуталася, він начебто і не винен.

П. називають дивною людиною всі персонажі роману. Лермонтов приділив багато уваги людським дивацтв. У П. він підсумовує всі свої спостереження. Дивина П. як би вислизає від визначення, тому думки про нього навколишніх полярні. Він заздрісний, злий, жорстокий. Разом з тим великодушний, іноді добрий, тобто здатний піддатися доброму почуттю, благородно захищає княжну від посягань натовпу. Він бездоганно чесний наодинці з собою, розумний. П. - талановитий письменник. Лермонтов приписує чудову «Тамань» його недбалому перу, щедро ділячись з героєм кращою частиною своєї душі. У результаті читачі як би звикають багато вибачати »Шв., А дещо й зовсім не помічати. Бєлінський захищає П. і фактично виправдовує його, оскільки «в самих вадах його проблискує щось велике». Але всі доводи критика ковзають по поверхні печоринской-го характеру. Ілюструючи слова Максим Ма-ксімича: «Славний малий, смію вас запевнити, тільки трохи дивний», Лермонтов дивиться на свого героя як на явище виняткове, тому первісна назва роману - «Один з героїв нашого століття» - було відкинуто. Іншими словами, П. ні з ким не можна змішувати, тим більше з самим поетом, як це категорично сформулював І. Анненський: «Печорін - Лермонтов». А. І. Герцен, кажучи від імені «лермонтовського» покоління, стверджував, що П. висловив «дійсну скорботу і розірваність тодішньої російської життя, сумний рок зайвого, втраченого людини». Герцен поставив тут ім’я П. з тією ж легкістю, з якою він написав би ім’я Лермонтова.

Герой проходить через всю книгу і залишається невпізнаним. Людина без серця - але сльози його гарячі, краси природи оп’яняють його. Він робить погані вчинки, але тільки тому, що від нього чекають їх. Він вбиває оббреханих їм людини, а перед тим перший пропонує йому світову. Висловлюючи риси множинні, П. насправді виняткова. Погані вчинки здатний здійснювати всякий. Усвідомлювати себе катом і зрадником - дано не кожному. Роль сокири, яку визнає за со бою П. серед людей, - зовсім не евфемізм, не завуальована світова скорбота. Неможливо зробити знижку, що це висловлено в щоденнику. Сповідаючись, П. жахається своєї «жалюгідною» ролі бути неодмінним учасником останнього акту комедії чи трагедії, але в цих словах немає і тіні розкаяння. Всі його нарікання нагадують «жалюгідний» стиль Івана Грозного, належного над черговою жертвою. Зіставлення не здається перебільшеним. Мета П. - неподільна влада над оточуючими. Тим наполегливіше він підкреслює, що страждає від нудьги і «дуже гідний жалю». Печоринский нудьгу намагався опоетизувати і розвинути поет лермонтовською школи Ап.Григор’єв, а в результаті вийшла московська туга з циганськими гітарами. П. говорить прямо, що йому нудно - життя його «Нехай День у день», говорить, ніби в тон тирану, яка називає себе «псом смердючими». Звичайно, жертви П. не настільки криваві, вони перш за все знищуються морально. Розшифровку ідеї героя нашого часу треба шукати в індивідуальному демонізм: «Збори зол його стихія».

У центр печорінського світогляду Лермонтов поставив спрагу влади, що руйнує особистість. Зрозуміло, це тільки намічено Лермонтовим, і тому його герой не має різких обрисів. У ньому немає нічого хижого, навпаки, багато жіночного. Тим не менш у Лермонтова були всі підстави назвати П. героєм майбутнього. Не те страшно, що П. іноді «розуміє вампіра». Для П. вже відшукало поле діяльності: обивательське середовище, власне, і є це поле - середовище драгунських капітанів, княжен, романтичних фразерів - найсприятливіша грунт для взрашіванія всіляких «садівників-катів». Це буде саме те, що Лермонтов назвав повним розвитком вад. Жадати влади, знаходити в ній найвища насолода - це зовсім не те, що мимоволі зруйнувати побут «чесних» контрабандистів. Ось яку еволюцію виконав образ П. від «Бели» і «Тамані» до «Княжна Мері». Коли Бєлінський захоплюється іскрами величі вад П., він тим самим як би прагне очистити його образ від дріб’язкових тлумачень. Адже П. так мальовничо уподібнює себе матросу, народженому і що виросло на палубі розбійницького брига. У такому прочитанні П. поганий, тому що інші ще гірше. Бєлінський пом’якшує печоринский риси, не помічаючи запитання, заданого героєм самому собі: «Невже зло так привабливо?» Привабливість зла - так точно охарактеризував Лермонтов хвороба свого століття.

Образ П. написаний не однією чорною фарбою. Зрештою П. втратив свою гіршу половину. Він - як людина з казки, що втратив свою тінь. Тому Лермонтов не перетворив П. в вампіра, а залишив його людиною, здатним навіть скласти «Тамань». Ось ця людина, так схожий на Лермонтова, і затулив тінь П. І вже неможливо розібрати, чиї кроки звучать на кременистої шляху. Лермонтов накидав портрет, що складається не з вад, а з протиріч. А головне, дав зрозуміти, що ту спрагу, яку страждає ця людина, не вгамувати з колодязя з мінеральною водою. Згубний для всіх, крім самого себе, П. подібний пушкінського Анчар. Його важко уявити серед жовтіючої ниви, в російській пейзажі. Він все більше десь на сході - Кавказ, Персія.