«Герой нашого часу» - філософський роман. У цьому Лермонтов є першовідкривачем. Роман убрав у себе традиції, закладені Грибоєдовим («Горі від розуму») і Пушкіним («Євгеній Онєгін»). Він з’явився не на порожнім місці, а був підготовлений всією попередньою творчістю Лермонтова й бере джерела з його поезії. Недарма Жуковський писав: «”Герой нашого часу” зв’язаний безліччю ниток з поезією Лермонтова». Лермонтов довго готувався до написання роману. Про це говорить і той факт, що риси характеру Печоріна носять герої й більше ранніх творів Лермонтова. Згадаємо п’єсу «Два брати», написану в 1836 році. Герої п’єси - брати Юрій і Олександр Радини.

Перший нагадує героїв юнацьких п’єс Лермонтова, а іншої, Олександр Радин, говорить про себе так: «Так?., така була моя доля від дня народження… усі читали на моїй особі якісь ознаки дурних властивостей, який не було… але їх припускали - і вони народилися…» Цей монолог майже дослівно переданий Лермонтовим у щоденнику Печоріна. У п’єсі показана й жінка, що пізніше буде любити Печорін. Печорін займає центральне місце в романі. Лермонтов наділяє його незвичайним розумом, величезною волею. Печорін добре знає філософію, історію, літературу, у свій час він займався наукою, володіє літературною мовою, поетичним мовленням. Повести «Тамань», «Князівна Мері» і «Фаталіст» написані у вигляді щоденника.

Виклад від першої особи - це теж своєрідний психологічний прийом, де через сповідь героя розкривається його характер. Протягом усього роману Печорін зіштовхується з різними людьми, але щораз Лермонтов ставить свого героя вище їх. Взаємини Печоріна й інших героїв роману дуже нагадують психологічний експеримент, що служить тієї ж мети - показати внутрішній мир, розкрити характер героїв. Печорін дуже добре розбирається в людях. Він уміє знайти в кожному з них ту таємну струнку, використовуючи яку можна підкорити людини своїй волі. Печорін знає, як звабити, і для цього використовує різні прийоми. Він задаровує Белу подарунками, добре знаючи, як вони діють на горянку, учить її своїй мові й сам учиться в неї розмовляти по-татарскі.

Печорін завойовує її розташування, «входить» у її внутрішній мир. Результат трагичний - дівчина гине. Свого роду психологічні експерименти Печорін проводить також з Мері й із Грушницким, якого він просто провокує на ворожі випади. Лермонтов розкриває внутрішній мир своїх героїв, спостерігаючи за їхнім поводженням, за взаєминами між собою, за допомогою чого намагається зрозуміти історію душі людської, заглянути в цю душу, знайти там те особливе, що штовхає героїв на ті або інші вчинки. Розкриттю психологічного миру героїв сприяє їхня мова.

Пишні, готові фрази Грушницького, що хоче здатися романтичним героєм, протиставляються в романі влучним і точним зауваженням Печоріна. Мовлення Вернера, Віри й Печоріна насичена парадоксами й афоризмами. Те ж саме можна сказати й про мовлення самого оповідача. Все це вказує на подібність характерів цих героїв. І Віра, і Вернер, і сам Печорін здатні зробити психологічні узагальнення й філософські умовиводи. Мовлення штабс-капітана нехитре, проста й близька до побутового, що говорить про простоту його характеру.

Образ Печоріна займає в романі особливе місце, Портрет Печоріна - перший психологічний портрет у російській літературі. «Він був середнього росту; стрункий, тонкий стан його й широкі плечі доводили міцне додавання, здатне переносити всі труднощі кочового життя й зміни кліматів, не переможене ні столичного життя, ні бурами щиросердечними…» Відразу ж у Печоріне вгадується сильна людина, як фізично так і духовно. Одяг говорить про те, що людина цей з аристократичної сім’ї, що належить до певного кола людей. Хода його ледача й недбала, але він не розмахує руками. Це свідчить про скритність характеру. Лермонтов підкреслює «нервову слабість» Печоріна й щось жіночне в його вигляді. Впадає в око суперечливість в описі зовнішнього вигляду Печоріна, але Печорін і по натурі своєї особистість досить суперечлива й загадкова. Багато уваги приділено очам героя. «Вони не сміялися, коли він сміявся…

Це ознака або зла вдача, або глибокого постійного смутку». У той же час ока «сіяли якимсь фосфоричним блиском… те був блиск, подібний блиску гладкої сталі, сліпучий, але холодний…» Лермонтов через зовнішність розкриває психологію, характер, душу. Пейзаж у романі пояснює стан людини, а іноді контрастно підкреслює його переживання. Розкриває особливості образа головного героя й композиція добутку. Глави розташовані в романі не по хронології, а по ступені прояснення психологічних особливостей Печоріна. В «Беле» ми знайомимося з головним героєм з оповідання Максима Мак-СимычО. В «Максимі Максимиче» Печоріна описує вже сам оповідач, а інші глави являють собою щоденник головного героя. Однак буде невірним затверджувати, що наприкінці роману характер Печоріна повністю проясняється. Заключна глава роману - «Фаталіст» ще раз показує, наскільки двоїста й непередбачена натура головного героя.

Найбільше повно характер героя розкриває він сам, роблячи дневникові записи. Це багата думками й страстями особистість, що жадає діяльності, боротьби. Печорін багато думає, аналізує, робить висновки. Він почуває, що було в нього якесь «предназначенье велике», але він не смог або не зумів його реалізувати. Теперішній трагізм його положення розкривається в сповіді перед Мері: «Усі читали на моїй особі ознаки дурних властивостей, який не було; але їх припускали - і вони народилися… я був готовий любити увесь світ, - мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти…»

Печорін - фігура соціальна. Це людина не затребуваний суспільством і в той же час породжений їм і тій епосі, у яку йому довелося жити. Лермонтов у романі розкрив психологію, душу, характер не тільки героїв, але й епохи. Традицію Лермонтова продовжили Гоголь, Тургенєв, Достоєвський, Лев Толстой. Товстої так говорить про прозу Лермонтова: « Лермонтов-Прозаїк - це чудо, це те, до чого ми зараз, через сто років, повинні прагнути, повинні вивчати прозу, повинні сприймати її як джерела великої російської прозаїчної літератури…»