М. Ю. Лермонтов - поет покоління 30-х років XIX століття. "Очевидно, - писав Бєлінський, - що Лермонтов поет зовсім іншої епохи і що його поезія - зовсім нова ланка в ланцюзі історичного розвитку нашого суспільства”. Епоха лихоліття, політичної реакції після повстання декабристів у 1825 році, розчарування в колишніх ідеалах породила такого поета, як М. Ю. Лермонтов, поета, який своєю головною темою обрав тему самотності. І тема ця проходить через усю творчість Лермонтова: з надзвичайною силою звучить вона в ліриці, в поемах, в безсмертному романі "Герой нашого часу”. Зв’язок "Героя нашого часу” з образами ліричних творів Лермонтова безсумнівна. Адже головна думка роману була викладена поетом у вірші "Дума”: Сумно я дивлюся на наше покоління! Його майбутнє - чи порожньо, чи темно, Тим часом, під тягарем пізнання иль сумніву, У бездіяльності постаріє воно … У цих рядках вже висловлені думки, які знайдуть відображення і на сторінках роману, адже головний герой його - Григорій Олександрович Печорін - і є типовим представником цілого покоління, у долі якого відбиваються всі вади, недоліки, хвороби суспільства тієї епохи.

Про це сам автор напише в передмові до другого видання свого роману: "Це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у його розвитку …” Якими рисами наділений герой часу 30-х років? Він розчарований у житті, у нього немає позитивних ідеалів, мети в житті, він не вірить ні в любов, ні в дружбу, сміється над людськими симпатіями, "життя його гнітить, як рівний шлях, без мети, як бенкет на святі чужому”. Григорій Печорін нагадує своїми вчинками ліричного героя вірша "І нудно, і сумно …”. Він розчарований у коханні. Так, захоплення черкешенкою Белою призводить до передчасної безглуздою її смерті. Герой роману хіба вигукує: Любити - але кого ж? - На час не варто праці, А вічно любити неможливо … Григорій Печорін відноситься і до життя як до гри, до дурної жарті (”І життя, як подивишся з холодним вниманьем навколо - така порожня і дурний жарт”). Він дорожить життям, не боїться смерті, з радістю йде на випробування долі, ризикуючи бути вбитим п’яним козаком або загинути у вирі моря (”фаталіст”, "Тамань”).

Роздуми Печоріна у щоденнику, який є нещадним самоаналізом і самовикриттям, показують ступінь самотності героя. Це підтверджують і образи-символи, характерні для лірики поета. Печорін в туманну ніч в "Тамані” бачить далеко біліють вітрило (”Парус”) згадує про високий зоряному небі, про зв’язок людей, всього світобудови з Богом (”Виходжу один я на дорогу .–”! "Коли хвилюється жовтіюча нива …”). Тільки вічна велична природа заспокоює героя роману, примиряє його з навколишньою дійсністю. Саме з цього моменту Григорій Печорін міг би вигукнути: І щастя можу осягнути на землі, І в небесах я бачу Бога.