М. Ю. Лермонтова затворів у непростий час - в 30-е роки дев’ятнадцятого століття. Виступ декабристів на Сенатській площі закінчилося їхньою повною поразкою. Щоб зміцнити свою владу в країні, самодержавство не тільки жорстоко розправлялося з учасниками повстання, але й придушувало будь-яке вільнодумство. Цього виявилося цілком достатньо, щоб остудити запал більшої частини передової дворянської молоді, що ратувала за соціально-економічну перебудову в країні: багато хто раніше співчували декабристам тепер воліли перебувати осторонь. Незадоволені режимом уряду, вони, однак, не вживали ніяких мір, щоб змінити соціальному стані Росії до кращого. Країна поринула в байдужість, апатію, бездіяльність.

Видатних особистостей, сильних духом людей, здатних розворушити суспільство, вивести його із цього тяжкого стану, Лермонтов не бачить. Із цієї причини таким притягальним для нього здається минуле країни, коли цінувалися сильні, відважні й мужні люди, готові постояти за себе й за батьківщину. У ранній період своєї творчості Лермонтов звертається до історії з позицій поета-романтика й шукає в минулому неабияких героїв. У першу чергу це, звичайно, Наполеон - особистість яскравий, видатна, володар дум багатьох сучасників поета.

Особистість Наполеона, що «вище похвал, і слави, і людей», зустрічається в ряді ранніх віршів Лермонтова, що говорить про силу враження, зробленого на поета французьким героєм. В 1831 році Лермонтов звертається до образа безжалісного волзького отамана («Отаман»), також наділеного рисами романтичного героя. Для автора не так важливо - чи позитивний герой, головне - він сильна особистість, він виділяється, піднімається над юрбою. У цьому ж році автор пише ще один вірш на історичну тему - «Балада».

У більше зрілій творчості поета образ сильної, видатної особистості зустрічається знову, і не один раз, і, як колись, у героїчному минулому. Правда, розглядається він трохи в іншому аспекті. Тепер автор звертається до простого народу, знаходить серед нього характери сильні, яскраві, помітні, непохитні, вольові. Так з’являється вірш «Бородіно», у якому оповідання довірене старому солдатові.

Він говорить народною мовою, з характерними просторічними зворотами, прислів’ями, приказками. Зміст вірша важко не вгадати, він - у протиставленні старого покоління молодому. «Вся основна ідея вірша, - писав Бєлінський, - виражена в другому куплеті, яким починається відповідь старого солдата, що складає із тринадцяти куплетів»: Так, були люди в наш час, Не те, що нинішнє плем’я: Богатирі - не ви! Погана ним дісталася частка: Деякі повернулися з поля… Не будь на те Господня воля, Не віддали б Москви! Це -і скарга на бездіяльне покоління, заздрість до великого минулого, повному слави й великих справ. Лермонтов бачить, що було «могутнє, лихе плем’я», він захоплюється шляхетністю простих людей, які, нічого не просячи замість, готові жертвувати своїми життями заради волі батьківщини. Як би він хотів бачити таку самопожертву тепер, і не тільки серед простих людей, але й серед дворян! Але цього немає: Юрбою й незабаром позабутої Над миром ми пройдемо без шуму й сліду, Не кинувши століттям ні думки плідної, Ні генієм початої праці…

До історії свого народу звертається Лермонтов і в «Пісні про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова». У цьому добутку автор вертається в епоху правління Івана Грозного - один з найбільш драматичних моментів історії Русі. Лермонтов не випадково вибирає не самі благополучні часи: саме в критичні моменти найбільше повно і яскраво проявляються характери людей, у тому числі й сильні. Кожний із трьох героїв - неабиякий приклад духовної сили й витримки. Серед сучасників автор не знаходить таких. Таким чином, звертатися до історії, оспівувати легендарних героїв Лермонтова змушують постійні й болісні міркування про долі свого часу.