Болісні переживання самотності, відчуття безпритульності, безплідності існування, мертва нудьга, пекуча й беззмінна, "як пломінь”, печаль - ось основні риси ліричного героя М. Ю. Лермонтова. Багато сучасників поета були людьми нескінченно самотніми, замкнутими в собі, відчували вони довкола лише льодову порожнечу, ніщо не могло зігріти їх серце, та й самі вони не випромінювали душевної теплоти. Лермонтов зумів передати атмосферу свого часу, настрої своїх сучасників. Він відчував біль свого покоління гостріше від інших, він збагнув духовні потрясіння в атмосфері придушення неординарної особистості … Вже в юнацьких віршах поета виникає тема самотності. Лермонтов відчуває себе нескінченно самотнім у цьому світі. Один серед людського шуму Зріс під покровом чужої я … У цих сумних, гірких рядках є біографічна основа: мати Лермонтова померла, коли хлопчикові було всього два роки, батька він майже не бачив.

Пізніше була нерозділене кохання. І знову - безпросвітне самотність, небажання ділити радощі і прикрощі з оточуючими. Без одного краще дні тягнути І до смерті радісною схилитися, Чим два удари виносити І серцем про двох крушиться! Поет як би поступово звикає зі своєю долею самотнього мандрівника, і він вже не мислить себе з близькими йому людьми. Я до самотності звик, Я б не вмів ужитися з одним. Лермонтов не міг сприймати те, що відбувається навколо нього з легкістю і безпечністю, він болісно реагував на все. Тому часто в його віршах згущуються фарби, а часом він обтяжується звичним йому самотністю. Як страшно житті цьому кайдани Нам на самоті тягнути. Ділити веселощі - всі готові - Ніхто не хоче смуток ділити. Але в ранній поезії Лермонтова є і інше сприйняття самотності - романтичне. Знову йде мова про самотнього героя, але він вже не пасивний. Він бунтівний, не сприймає дійсність, шукає єднання з вільної стихією, віддається гранично сильних почуттів, польоту мрії.

Ця спрагла бур самотня особа, цей романтичний ідеал чудово втілені у вірші "Парус”. У тумані безмежного моря самотньо біліє спливають вітрило. А ліричний герой, дивлячись на нього, як би намагається простежити його долю. Біліє парус одинокий У тумані моря голубому! .. Що шукає він в країні далекій? Що кинув він в краю рідному? Парус стає символом самотності і вічного прагнення вперед на пошуки невідомого світу. Але пошуки ці марні, як марна і спроба знайти свободу і спокій. Парус і раніше, як би відсторонений від радісних кольорів, йому не вдається злитися зі стихією. Під ним струмінь світліше лазурі, Над ним промінь сонця золотий … А він, бунтівний, просить бурі, Неначе в бурях спокій! У другій половині 30-х - початку 40-х років запал почуттів, бунтівливість змінюються глибокими роздумами, філософським пошуком. Переважає не тема самотнього романтичного героя, а тема сумної, зневірений, самотньої душі поета. Лермонтов говорить про свою самотність, про свою втому і тузі. Він намагається і не може знайти навколо "душі рідний”, його нікому підтримати в скрутну хвилину. Тому їм опановує дух зневіри: він нудьгує в сьогоденні й ні до чого рветься у майбутньому.

І нудно і сумно, і нікому руку подати У хвилину душевної негоди … Желанья!., Що користі даремно і вічно бажати? .. А роки проходять - всі кращі роки! У цьому похмурому самоті відчуває поет біг часу і розуміє, що він не в силах йому протистояти, бо життя його - "така порожня і дурний жарт”, а всі радощі, борошна, пристрасті і бажання незначні. І він продовжує самотньо існувати на цій Землі, покірний долі: Один я тут, як цар повітряний, Страданья в серці обмежені, І бачу, як долю слухняно Року йдуть, наче сни … Поет вже нічого не хоче від життя, він ні про що не шкодує. Знову, як у "Парусі”, він бажає лише свободи і спокою, але шукає він їх уже не в бурі, а в забутті, уві сні.

Чи не чекаю від життя нічого я, І не шкода мені минулого нітрохи, Я шукаю свободи і спокою Я б хотів забутися і заснути! У вірші "Виходжу один я на дорогу …” Лермонтов передав відчуття якогось вселенського самотності. Але воно вже не сумне й сумне, як раніше, так як поет, перебуваючи далеко від людей, чує голоси зірок, насолоджується красою небес і землі, і душа його просвітлюється. Виходжу один я на дорогу; Крізь туман кременистий шлях блищить; Ніч тиха. Пустеля спостерігає Богу, І зірка з зіркою говорить. Лірика Лермонтова - це сповідь нескінченно самотню людину, сповідь самотньою, зосередженої в собі мужньої душі, яка бунтує проти навколишньої дійсності.