Все це було б смішно, Коли б не було так смутно. М. Ю. Лермонтов. Останні чотири десятиліття XVIII в. відрізняються справжнім розквітом російської драматургії. Але класичні комедія й трагедія далеко не вичерпують її жанровий склад. У драматургію починають проникати добутку, не передбачені поетикою класицизму, що свідчать про назрілу потребу в розширенні границь і демократизації змісту театрального репертуару. Серед цих новинок насамперед виявилася так звана слізна комедія, тобто п’єса, що сполучить у собі зворушливого й комічного початку. Вона відрізнялася не тільки руйнуванням звичних жанрових форм, але й складністю, суперечливістю характерів нових героїв, які з’єднували в собі й чесноти, і слабості. Знаменита комедія Д. И. Фонвізіна "Недоук” відрізняється великою соціальною глибиною й різанням сатиричною спрямованістю. З її, по суті, і починається російська суспільна комедія. П’єса продовжує традиції класицизму. "На все життя, - указував Г. А. Жуковський, - його художнє мислення зберігало виразний відбиток цієї школи”. Однак п’єса Фонвізіна - явище пізнього, більше зрілого російського класицизму, що випробував сильний вплив просвітительської ідеології.

В "Недоуку”, по зауваженню першого біографа Фонвізіна, автор "уже не жартує, не сміється, а обурюється на порок і таврує його без пощади, якщо ж і смішить, то сміх, що вселяє тоді їм, не розважає від вражень більше глибоких і сумних”. Об’єктом осміяння в комедії Фонвізіна стає не приватне життя дворян, а їх суспільна, службова діяльність і кріпосницька практика. Не задовольняючись одним зображенням дворянського "лихої вдачі”, письменник прагне показати і його причини. Автор пояснює пороки людей їхнім неправильним вихованням і дрімучим неуцтвом, представленим у п’єсі в різних його проявах. Жанрова своєрідність добутку полягає в тім, що "Недоук”, за словами Г. А. Жуковського, "напівкомедія, напівдрама”. Дійсно, основа, кістяк п’єси Фонвізіна - комедія, але в неї привнесені серйозні й навіть зворушливі сцени. До них можна віднести розмова Правдін зі Стародумом, зворушливо-повчальні бесіди Стародума із Софією й Мироном. Слізною драмою підказаний образ шляхетного резонера в особі Стародума, а також "стражденної чесноти” в особі Софії. У фіналі п’єси також з’єдналися зворушливе й глибоко моралістичне початки. Тут пані Простакові наздоганяє страшне, абсолютно непередбачене нею покарання. Її відкидає, грубо відштовхує Митрофан, якому вона посвятила всю свою безмежну, хоча й нерозумній любові. Почуття, що випробовують до неї позитивні герої - Софія, Стародума і Правдін, - складно, неоднозначно. У ньому й жалість, і осуд. Жаль викликає не Простакові, а потоптане людське достоїнство. Сильно звучить і заключна репліка Стародума, звернена до Простакової: "От лихої вдачі гідні плоди”тобто справедлива розплата за порушення моральних і суспільних норм.

Д. І. Фонвізіну вдалося створити яскраву, разюче вірну картину моральної й суспільної деградації дворянства кінця XVIII в. Драматург використає всі засоби сатири, викриває й критикує, висміює й засуджує, але його відношення до "шляхетного” стану далеко від погляду сторонньої людини: "Я бачив, - писав він, - від найпочесніших предків знехтуваних нащадків… Я дворянин, і от що розтерзало моє серце”.

Комедія Фонвізіна - надзвичайно важлива віха в історії нашої драматургії. Наступні за нею - "Горі від розуму” Грибоєдова й "Ревізор” Гоголя. "…Усе сполотніло, - писав Гоголь, - перед двома яскравими добутками: перед комедією Фонвізіна "Недоук” і Грибоєдова "Горі від розуму”… У них уже не легені глузування над смішними сторонами суспільства, але рани й хвороби нашого суспільства… Обидві комедії взяли дві різні епохи. Одна вразила хвороби від недосвіти, інша - від погано зрозумілої освіти”.