Поезія Марини Іванівни Цвєтаєвої яскрава, самобутня і невгамовна, як і душа автора. Її добутки нагадують кораблі, що штурмують бурхливі води океану. Цвєтаєва ввірвалася в літературу шквалом тем, образів і пристрастей. Спочатку вона намагалася зрозуміти джерела власної геніальності, природу натхнення, звертаючись до своєї яркої і рвучкої натури:

Красною кистю Горобина запалилася.

Падали листи. Я народилася.

Сперечалися сотні Дзвонів.

День був суботній: Іоанн Богослов.

У навколишньому світі ніщо не повинне залишитися без уваги. Вона чує звуки і відчуває, точно і поетично передає їх на сторінках своїх добутків. Цвєтаєву цікавлять вічні питання, що хвилюють людство протягом століть: що є буття і смерть, джерела життя і творчості Про свій прийдешній відхід автор говорить зовсім спокійно. Цвєтаєва не кокетує, вона не боїться смерті, адже до цього так далеко! Поки ж - світ. що відкрився, прекрасний і світлий, складний і цікавий. Від цього безумно хочеться жити, радуватися навколишньому багатоликому світу і виливати побачене у вірші, такі ж безмежні, як рідні простори Росії. Кохання у поезії Цвєтаєвої завжди величезне, нехай нерозділене, але глибоке і сильне, страхаюче своїми невгамовністю і жаром:

Два сонця холонуть - О, Господи, пощади!

Одне - на небі, інше - у моїх грудях…

Почуття позамежні, на грані можливого, тому і захоплює дух від віршів, що відкривають серце поета:

Якби нас із тобою - так судьба звела

Ох, веселі пішли б по землі справи!

Не один би нам поклонився град…

Вірші Цвєтаєвої нагадують музику композиторів-романістів, що вилили у звуках свої емоції і фантазії. Живучи з відкритою душею, Марина Іванівна Цвєтаєва так і загинула, не примирившись із несправедливістю і жорстокістю навколишнього світу, але, на щастя, залишилися її вірші. Марина Цвєтаєва ніколи не говорила про себе «поетеса» - тільки «поет», хоча у своїй творчості вона, безумовно, жінка, але жінка безстрашна, смілива, що затьмарила своєю значимістю багатьох сучасників.

Я не вірю віршам, які ллються.

Рвуться - так!

М.Цвєтаєва