Дивний у Чехова сміх! Що більше читаю чеховські оповідання, то менше вірю в те, що він сміється. Ось іде вулицею невідомого містечка місцева влада - поліцейський наглядач із городовим. Але прізвище у цієї влади як тавро - Очумелов. Хто ж нагородив таким прізвищем чиновника, який уособлює Російську імперію та її закони? За цією історією про незначний випадок заховалося саме життя з його складнощами. Головне - чий собака, а не Хрюкін із його покусаним пальцем та претензіями. Від цього проймає вогнем і холодом. Тому і треба весь час то зняти, то одягти шинель… Бо закон законом, а генерал Жигалов - то генерал. Дарма, що не поліцейський. Його чин вищий від усіляких законів. Це розуміють усі. Натовп буде сміятися з Хрюкіна і його покусаного пальця.

І нема жодного писаного чи неписаного закону, який би не відступав перед високим чином. Так і сталося на пероні вокзалу Миколаївської залізниці. Зустрілися двоє чоловіків. Неначе повернулися давні часи, коли не було родинних турбот і найбільшою турботою були оцінки у гімназійному журналі. Яке щастя зустріти однокласника, згадати молодість! Ось і стоять, взявшись за руки, два вже літніх чоловіки - товстий і тонкий - посеред натовпу. І нічого не помічають. Але надто багато років минуло, і треба якнайшвидше заповнити цю прірву стислою розповіддю про життя. І один виявився генералом! Дарма, що чужого відомства! І на місці друга дитинства одразу опинився очманілий («очумелий») і принижений раб, якого проймає вогнем і холодом. Яка ж пошесть скосила людську гідність героїв цих двох оповідань? Очуміти - це означає захворіти на чуму, перестати бути людиною, втратити гідність. Інфіковані чумою смертельно небезпечні для оточення.

Яка чума косила особистості людей, ми всі давно зрозуміли. Це людська нерівність, у чому б вона не виявлялася - у чинах, власності чи простій фізичній силі. У слабких духом людей з’являється бажання підлещуватися, плазувати перед сильними. А «сильні» сприймають це як належне. І пошесть поширюється серед людей.

І ось із цього ми сміємось? Ні, не з цього. Чи помічали ви, що часто ми сміємося з невдачі (наприклад, коли підковзнулися й гепнулися чи коли з-під носа трамвай пішов)? Так і тут. Чи не побоюємося ми самі опинитися на місці чехов-ських персонажів? Чи сміємося ми з себе, коли нас оббризкала грязюкою іномарка? А ми дивимося їй услід очманілими очима. 1 це побачив через своє пенсне Чехов, і одного разу написав: «На вокзалі Миколаївської залізниці зустрілись двоє приятелів…» Йому не смішно, а сумно.