Твір по оповіданню А. Чехова «Іонич». Чехов є загальновизнаним майстром короткого оповідання. Основний його творчий прийом - максимальна концентрація інформації у відносно малому обсязі тексту, звідси така увага до деталей, звідси здатність зробити символічною саму звичайну життєву історію. У творах Чехова майже ніколи немає сюжету як такого - або він не настільки важливий, а найчастіше йде оповідання про одну подію, або відразу про те, що у простому сюжеті не викладеш - про ціле людське життя. Саме одним з таких оповідань є «Іонич». Його тема - звичайна для автора тема взаємин людини і середовища. Властиво, з опису середовища цей добуток і починається. Це губернське місто С. і сім’я Туркіних, «сама талановита і освічена у місті». Іван Петрович Туркін, якого інакше як «масовиком-витівником» не назвеш. Віра Йосипівна пише романи, які завжди починаються з однієї й тієї ж фрази - «Мороз кріпшав». «Мороз», як відомо, згодом був замінений на «маразм», у такому виді фраза дотепер гуляє в народі. Дочка регулярно терзає рояль. А ще - незмінний запах смаженого лука. Все це створює картину торжествуючої вульгарності. Якщо ця сім’я найбільш талановита, то про інших і говорити не доводиться. До речі, саме поняття «вульгарності» було введено у російську літературу саме Чеховим. (Цікава деталь: в інших європейських мовах взагалі немає слова, адекватного цьому поняттю).

Отже, середовище у місті С. непоправно вульгарне. Вульгарність тут не просто «грубий несмак», по словниковому визначенню, а стиль життя. Але для того, щоб говорити про протистояння особистості і середовища, як мінімум, повинна з’явитися відповідна особистість. І особистість з’являється - це земський лікар Дмитро Іонович Старцев, «інтелігентна людина», що водить знайомство із сім’єю Туркіних. Він багато чого бачить - і погану гру Котика, і дурість Івана Петровича, і даремні потуги Віри Йосипівни, Йому належить прекрасна фраза: «Бездарний не той, хто не вміє писати повістей, а той, хто їх пише і не вміє сховати цього». Але парадокс полягає в тому, що Старцев точно так само вульгарний, як і Туркіни, тільки вульгарний по-іншому. Він дивиться на навколишнє досить тверезо, але ніяк не протистоїть йому, а приймає його із самого початку. Гра Котика жахлива, але її приємно слухати, романи Віри Йосипівни дурні, але після них в «голову йдуть гарні, спокійні думки». Обивателі і їхні розмови дратують Старцева, але він регулярно з’являється на різних сімейних святах і грає у віст, ухиляючись «від таких розваг, як театр і концерти». Його думки постійно з’їжджають із піднесеного на вульгарність. На цвинтарі він, як і всякий обиватель, міркує про жах смерті, про тіла прекрасних дівчат, заритих у землю, а потім з подихом полегшення сідає в коляску й ремствує на свою повноту.

Старцев до кінця життя зберігає позу людини, що стоїть над середовищем. Він це робить, імовірно, з марнославства. Він любить вселяти філософські ідеї ліберальним обивателям, але щиру насолоду доставляє йому лише нагромадження грошей. З кожним роком позу зберігати усе сутужніше. І Іонич, як його тепер усі кличуть, стає просто дивнуватим, дратівливим і самотнім старим. Він змінюється й зовні - стає ожирілим і виродливим. Трагедія Старцева полягає в тому, що саме-то він щиро вірить у те, що стоїть над середовищем. Це заважає йому знайти моральну опору поза ним, тому що цього «поза» просто не існує. Але і злитися із середовищем до кінця він теж не може, звідси - постійне відчуття дискомфорту. Він нещасний, тому що занадто сильний, щоб заспокоїтися у вульгарному існуванні, і занадто слабкий, щоб дійсно протиставити себе суспільству. Він - уособлення вульгарності і одночасно її жертва… От що цікаво в цьому оповіданні.