Роман "Майстер i Маргарита” створювався протягом 1928-1940 рокiв. Булгаков, як будь-яка освiчена людина, бачив вади i помилки устрою, що iснував. Як письменник, вiн майстерно описав у своєму романi цi проблеми. Сатира - це висмiювання чогось негативного. Читаючи уважно роман "Майстер i Маргарита”, ми помiчаємо, що висмiював автор. Роман починається з того, що Берлiоз та його друг, поет Iван Бездомний, вiдпочивають у парку, а коли до них пiдходить Воланд, вони ставляться до нього насторожено. Чому? Друзi вважають, що вiн шпигун, ворог для радянських людей, адже вiн iноземець. I хоча Берлiозу, як освiченiй людинi, цiкаво поспiлкуватись з Воландом, вiн повинен грати пiд "дудку” радянської моралi.

Слiдкуючи далi за розмовою цих особистостей, ми бачимо ще один сатиричний момент. Берлiоз та Бездомний намагаються переконати "iноземця”, що Iсуса Христа не iснувало, а iсторiї про нього звичайна вигадка. Читаючи цi рядки, ми розумiємо своєю духовною сутнiстю, що люди забули про Бога, про вiчнi цiнностi, а це неминуче веде до трагедiй.

Письменник також висмiює бажання людей до легкої наживи. Це добре видно в епiзодi, де описується виступ Воланда з його свитою у вар’єте. Люди ловлять червiнцi, вважаючи їх справжнiми. Жiнки обмiнюють свої сукнi та черевики на новiшi, красивiшi. А в кiнцi сеансу це все виявляється оманою, i люди залишаються нi з чим.

Питання цензури Булгаков також висвiтлив у своєму творi. Коли Майстер написав свiй роман про Понтiя Пiлата, на нього так почали тиснути, що вiн змушений був кудись зникнути. Бо одного пiзнього вечора вiн мiг почути стукiт у дверi чи у вiкно. Багато людей знало, що означає цей стукiт, але в тi часи про це не говорилось. Тiльки Маргарита, яка вже не зважала на рiзнi соцiальнi та полiтичнi умовностi, вiдверто сказала пiзньому гостю, що попереднього пожильця заарештували.

Письменнику сумно, що такi талановитi особистостi, як Майстер, не можуть реалiзувати свої творчi здiбностi, їхнi твори не сприймають ся належно. Та, навпаки, цiнуються такi "митцi”, як Iван Бездомний та його друзi, такi ж "митцi” з "МАССОЛIТу”, якi понад усе хочуть заволодiти жаданим членським квитком, який дає багато привiлеїв. Булгаков вважає, що мистецтво i культура не можуть бути на належному рiвнi за таких обставин. Вiн сподiвається, що ситуацiя змiниться. Письменник вважає, що людина здатна зробити правильний вибiр i зайняти вiдповiдну позицiю. Це видно на прикладi Iвана Бездомного. Вiн розумiє, що поет вiн аж нiякий i знаходить своє призначення у вивченнi стародавньої iсторiї.

Булгаков загострює увагу на особистостi Понтiя Пiлата, людини, надiленої владою, силою, розумом. За маскою жорстокостi, байдужостi, вiдчуження ховається людина, здатна страждати й спiвчувати. Вiн розумiє, що засуджений до страти Iсус нi в чому не винний, та в нього не вистачає сили i мужностi скасувати волю Синедрiону та чисельного натовпу неосвiчених жорстоких людей. Булгаков вважає, що людина нiколи не повинна зраджувати своїм принципам i робити неправильнi вчинки за бажанням iнших людей. Зрадивши своїм принципам, Понтiй Пiлат все життя жалкував про скоєне, нiс тягар у душi.

Письменник порушує також проблеми хабарництва, пияцтва, нечесностi, неосвiченостi, боягузтва, фальшi почуттiв та багато iнших. Булгаков показав недолiки тогочасного суспiльства i кожної людини, якi є i зараз, i, напевне, будуть у майбутньому суспiльствi.

Я не думаю, що Булгаков використав у своєму романi сатиру тiльки задля того, щоб висмiяти людей, суспiльство. Я вважаю, що засоби сатири необхiднi для того, щоб читаючи цей роман i спостерiгаючи з боку за всiма вадами, ми намагалися не чинити так само, а змiнюва тись на краще, виправляти свої помилки, показуючи тим самим гарний приклад для наслiдування оточуючим.

Проблема творчості і шляху митця в романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита»

Одна з найцікавіших проблем роману «Майстер і Маргарита» — проблема творчості. Булгаков яскраво й виразно змалював світ літературної кон’юнктури, яка представляла сучасне письменникові мистецтво слова.

Як же розв’язується ця проблема? Можна сказати, що й тут Булгаков використовує прийом зіставлення типів письменників. Майстер зумів піднятися над суспільством, практично відокремив себе у підвальчику. Але то випадок: йому дісталися гроші, на які він міг жити. Тому і знайомих у Москві в нього практично не було. Це дало йому свободу творити те, що велить совість моральної людини, перо вільного митця і талант Майстра. Та рано чи пізно він мав показати свій роман світові. І тоді його стали судити люди на кшталт Латунського. Хіба ж розуміли вони, що заносять руку на творіння про вічне? Можливо, розуміли, бо час від часу й на них, як на Берліоза, находив страх. Це був прихований страх того, що крім влади, яка їх годує і нацьковує на когось, є вищі сили. Але вони звикли жити, не ставлячи собі запитань.

Головне — аби було ситно. Не випадково сцени у ресторані так схожі на сцени Великого балу сатани. Не залишає сумніву й іронічне зображення коридорів і кабінетів письменницької спілки, де написи зовсім далекі від творчості. Це своєрідний розподільник матеріальних благ та й тільки. Жодного відношення до творчості це не має. Отож іронія Бегемота й Коров’єва, які міркують уголос про таланти дому Грибоєдова, цілком зрозуміла. Справжнім письменникам зовсім не погрібні посвідчення про те, хто вони є, — досить прочитати кілька сторінок їхніх творів.

Але вони вдають себе великими письменниками. Іван Бездомний досить успішно спочатку вписується у це коло. Але він наділений живою душею, хоч і має нерозвинений розум. Просто ця молода людина виховувалася у безвір’ї в епоху, коли руйнувалися храми й душі. Зіткнувшись із незрозумілим, він позбавляється перш за все брехні й відмовляється від письменництва. Він молодий, і автор сподівається, що він ще зрозуміє істину. Іван Попирьов став професором, проте не дістав тієї свободи, без якої творчість неможлива. Та чи набув її Майстер? І так, і ні. Адже він не зміг боротися за свій роман. Тому й заслужив спокою, а не світла. Доля майстра, як і доля Івана Бездомного, — це доля тих, хто намагався чесно й безкомпромісно розібратися, де правда, а де брехня, і пізнати істину. Саме на них покладає надії і сам М. Булгаков.