Біблійні мотиви в романі Ч. Айтматова «Плаха»
Церква священна, світ - не священний. Але світ врятований у надії, і кров Христа, живлющий принцип Спокути, тут вже робить свій вплив. Жак Мартен. Відомо, як довго не хотів Олександр Блок уводити у фінал своєї поеми «Дванадцять» образ Ісуса Христа, але в підсумку визнав: «Все ж таки це він, Христос». Зараз, на початку наступного сторіччя, це визнання виглядає воістину пророчим. «Ісус Христос - літературний персонаж нашого часу!» - констатує С. Семенова в статті, присвяченої радянському роману. Додамо безсумнівне: персонаж значний, яскравий, концептуально насичений. Він з’явився на сторінках кращих добутків нашої прози - «Майстра і Маргарити» М. Булгакова, «Факультету непотрібних речей» Ю. Домбровського, «Доктора Живаго» Б. Пастернака й інших. З’явився, незважаючи на те, що атеїстична наука погоджувалася бачити в ньому тільки факт культури минулого. Література ще раз чудово підтвердила вічність «образа образів» у світовій художній культурі - образа Ісуса Христа. Звичайно, Ісус Христос- унікальне явище в історії культури. Згадаємо, що з його ім’ям зв’язане виникнення світової релігії, багато в чому історії, що визначила хід, і найбільших церковних рухів. Втілений у ньому ідеал завжди був центром найважливіших етичних рухів. Він не втрачає свого значення в художніх пошуках людства. Багато написано про те, як багата й різноманітна історія літературних втілень Ісуса Христа. «Євангельські» епізоди в книзі Ч. Айтматова воістину здивували читачів. Звертання до сцени діалогу Христа і Понтія Пілата після того, як цю сцену вже дав М. Булгаков в улюбленому всіма романі, багатьма розцінювалося як блюзнірська безтактність. До того ж раніше Айтматова вважали представником національної художньої традиції, досить далекої від образів християнської культури. А Христос в «Пласі», з одного боку, так не схожий на колишніх, національно колоритних айтматовських героїв. А з іншого боку - викривальні монологи цього Христа настільки далекі від якої б те не було стилізації «під євангельського» Ісуса, що важко удержатися від докору письменникові в тім, що він узявся за матеріал незнайомий і чужий для себе. Але не будемо тут обвинувачувати автора - художній пошук письменника, тим більше такого письменника, вже явище культури. І «Плаха» - явище. Тема Христа виникає в «Пласі» у зв’язку з лінією Авдія. «У шаленому пошуку істини» Авдій не став молити своїх мучителів про пощаду і виявився скинутим з поїзда. Те, що трапилося з ним рівняється з тим, що відбулося колись із Христом: «Адже був уже один раз в історії випадок - теж дивак один галілейський загордився про себе настільки, що не поступився парою фраз і втратив життя… А люди, хоча з тих пір пройшла вже одна тисяча дев’ятсот п’ятдесят років, все не можуть отямитися… І щораз їм здається, що трапилося це буквально вчора… І всяке покоління… заново спохвачується і заявляє, що будь вони в той день, у ту годину на Лисій Горі, вони в жодному разі не допустили б розправи над тим галілеяніном». Про Ісуса Христасказано поки, як бачимо, коротко, пунктирно. Навіть ім’я його не називається, але по згадуванню Галілея, Лисої Гори, вказівці на час того, що діється, ясно, про кого мова йде. Ч. Айтматов припускає досить знаючого читача, розраховує на його художню ерудицію і творчу здатність домалювати намічене. Підкреслимо цю обставину: тема Христа починається в романі таким чином, що в читача обов’язково виникнуть власні образні асоціації. Подібне зростання творчої ролі читача, слухача, глядача В. С. Библер розглядає як художній феномен культури XX століття: «…глядач по-своєму - разом з художником… повинен формувати, доводити, завершувати полотно, граніт, ритм, партитуру до цілісного вічного здійснення. Такий «додатковий» читач або глядач проектується автором, художньо винаходиться…». Наявність такого «художньо винайденого» читача рятує автора від необхідності неодмінної художньої стилізації. «Це ніяк не стилізація, - продовжує В. С. Библер, - але саме зіткнення різних способів бачити і розуміти світ». Євангельський епізод вводиться у роман зовсім не як тло для історії Авдія. Його історія досить конкретна, а випадок з «диваком галілейським», хоча про нього і сказано, що в історії він був один раз, переростає рамки одиничності. Він нескінченно повторюється в нескінченних спогадах: «А люди всі обговорюють, усі сперечаються, усі журяться, як і що тоді вийшло і як могло таке відбутися». Він піднімається до рівня вічної пам’яті: «…усе забудеться в століттях, але тільки не цей день». Євангельський епізод стає, таким чином, не просто фактом минулого в єдиному тимчасовому ряді, він розвертається як особливий вимір конкретного в його співвідношенні з вічним, а айтматовський Христос є носієм ідей, що втілюють цю особливість світу. Тому на питання Понтія Пілата, чи є для людей Бог вище нині живучого кесаря, він відповідає: «Є, правитель римський, якщо обрати інший вимір буття». Складний, багатомірний світ відтворений в «Пласі». Художній простір роману теж, з одного боку, конкретний, як місце здійснення конкретних подій, а з іншого боку - співвіднесений з іншим, вищим простором: «Сонце і степ - величини вічні: по сонцю виміряється степ, настільки він великий, освітлюваний сонцем простір». Складна і образна тканина роману. Шар вічного, вищого намічений у книзі не тільки християнськими мотивами: образи сонця і степу як вічних величин органічно єдині з образом з іншої художньої системи - образом синьоокої вовчиці Акбари. Хоча образи Ісуса Христа і вовчиці Акбари сходять до зовсім різного і навіть різнорідним міфологічним і релігійним традиціям, у романі Ч. Айтматова вони виявляються уплетеними в єдину поетичну тканину. Згадаємо, що в зовнішньому вигляді кожного із цих персонажів підкреслена та сама деталь - прозоро-сині очі. «А якби хто-небудь побачив Акбару поблизу, його б уразили її прозоро-сині очі - найрідший, а можливо, єдиний у своєму роді випадок». І Понтій Пілат бачить, як Христос піднімає на нього «…прозоро-сині очі, що вразили того силоміць і зосередженістю думки - начебто Ісуса й не чекало на горі те неминуче». Образ прозоро синявих очей Ісуса і вовчиці здобуває силу поетичного лейтмотиву в завершенні цього образного ряду - в описі озера Іссик-Куль, образу «синього чуда серед гір», своєрідного символу вічного відновлення життя: «А синя крутість Іссик-Кулю все наближалася, і йому (Бостону) хотілося розчинитися в ній, зникнути - і хотілося, і не хотілося жити. От як ці буруни - хвиля скипає, зникає й знову відроджується сама із себе…». У складній художній багатомірності роману Ч. Айтматова долі конкретних героїв виявляються відзначені особливою глибиною і значущістю. Така насамперед доля Авдія. Знаменно вже ім’я героя. «Ім’я-то рідке яке, біблійне», - дивується Гришан. Дійсно, ім’я Авдій -«біблійне»: у Старому Завіті згадується не менш 12 чоловік, що носять його. Але автор має на увазі не просто загальний біблійний колорит. Із самого початку він зв’язує ім’я свого героя з конкретним Авдієм: «…згадується такий у Біблії, у Третій книзі Царств». Про цього Авдія сказано, що він «людина досить богобоязлива». Але саме головне в ньому - подвиг вірності щирому Богу і щирим пророкам: у часи царства нечестивого ідолопоклонника Ахава, коли його розпусна дружина «винищувала пророків Господніх, Авдій взяв сто пророків, і приховував їх… і харчував хлібом і водою». Так біблійна ремінісценція висвітлює намічену тему Авдія як тему людини особливої, при всій її конкретності, тему людини вибраної долею за її відданість вічним, щирим ідеалам. Втіленням цього щирого ідеалу в романі з’являється насамперед Ісус Христос, навчання якого жагуче проповідує Авдій, призиваючи людей міряти себе його, христовою мірою. Все життя і мученицька смерть Авдія - доказ правоти Христа, який сповістив своє друге пришестя в прагненні людей до праведності, затверджуваному через страждання. Разом з тим Авдій постійно підносить свої благання до іншого бога, якого почитає і любить анітрошки не менше, - вовчиці Акбарі: «Почуй мене, прекрасна мати-вовчиця!» Авдій відчуває свою особливу вибраність у житті по тому, як пощадила його Акбара, побачивши його доброту до її дитинчат. І ця доброта стосовно маленьких вовченят для героя важлива не менше, ніж його принциповість християнина. Молячись Акбарі, Авдій заклинає її й своїм, людським, богом, і її, вовчими, богами, не знаходячи в цьому нічого блюзнірського. До Великої Акбари - і його передсмертна молитва: «Врятуй мене, вовчиця…» І остання розрада в житті - синьоока вовчиця, що з’явилася на його заклик. У романній міфології, створеної самим Ч. Айтматовим, об’єдналися, як бачимо, образні шукання різних культур. Вовчиця - персонаж, що сходить до міфології, у якої переважає пластичне мислення. Тут образи змістовні своєю зримою емблематичністю. Ісус Христос- герой принципово іншої типологічної організації, покликаної осмислити не зовнішній прояв життя, а його таємну, сховану суть. Письменник тонко почуває ці розходження. Може бути, тому тема вовчиці розвивається в романі як емоційно-поетична основа міфології автора, а тема Ісуса Христа - як її теоретичний, концептуальний центр. Деякі критики дорікали письменника за те, що Христос представлений у його романі тільки засобами риторики і навіть публіцистики: «… у Айтматова Христос перетворюється в теперішнього ритора, красномовного софіста, що прискіпливо пояснює свої «позиції» і оскаржує противну сторону». Не будемо тут говорити про справедливість або несправедливість цих докорів, підкреслимо інше: образ Христа в «Пласі» вибудуваний за принципом рупора авторських ідей. Розгорнуто, докладно, але разом з тим і чітко він декларує своє кредо: «…я… прийду, воскреснувши, а ви, люди, прішествуєте жити в Христі, у високій праведності, ви до мене прийдете в невпізнанних прийдешніх поколіннях… Я буду вашим майбутнім, у часі залишившись на тисячоріччя за, у тім Промисел Всевишнього, у тім, щоб таким способом звести людину на престол покликання її, - покликання до добра і краси». От чому для айтматівського Христа найважливіше - бути почутим, а найстрашніше - не страта, не смерть, а самітність. У зв’язкуіз цим здобуває особливе звучання в романі мотив гефсіманської ночі. Євангельський Христос прагнув до самоти в Гефсіманському саду. Воно було для нього моментом концентрації духовних сил перед подвигом вищого спокутного страждання. В «Пласі» це апокаліпсичне передбачення страшного кінця світу, що «від ворожнечі людей гряде»: «Мене млоїло страшне передчуття повної самотності у світі, і я бродив тієї вночі по Гефсіманії, як примара, не знаходячи собі спокою, начебто я один-єдиний з мислячих істот залишився у всьому всесвіті, начебто я літав над землею і не побачив ні вдень, ні вночі жодної живої людини, - усе було мертво, усе було суцільно покрите чорним попелом пожеж, земля літала суцільно в руїнах - ні лісів, ні ріллей, ні кораблів у морях, і тільки дивний, нескінченний дзенькіт ледве чутно доносився видали, як стогін сумний на вітрі, як плач заліза із глибин землі, як похоронний дзвін, а я літав, як самотня пушинка в піднебесся, відчуваючи докори страху і передчуття дурного, і думав - от кінець світу, і нестерпна туга млоїла душу мою: куди ж поділися люди, де ж мені тепер прихилити голову мою?». Художній час життя Авдія вигадливо з’єднують різні тимчасові шари: конкретний час реальності і міфологічний час вічності. Письменник називає це «історичним синхронізмом», здатністю людини «жити подумки разом у декількох тимчасових втіленнях, розділених часом сторіччями і тисячоріччями». Силоміць цієї здатності Авдій виявляється в часі Ісуса Христа. Він благає людей, тих, що зібралися у стін Єрусалима, запобігти страшному лиху, не допустити страти Христа. І не може до них докричатися, тому що їм не дано почути його, для них він людина з іншого часу, що ще не народилася людина. Але в пам’яті героя минуле і сьогодення зв’язані воєдино, і в цій єдності часу - велика єдність буття: «…добро і зло передаються з покоління в покоління в нескінченності пам’яті, у нескінченності часу і простору людського світу…». Ми бачимо, як складно співвідносяться міф і реальність у романі Ч. Айтматова «Плаха»: освітлена міфологічною космічністю реальність здобуває нову глибину і у такий спосіб виявляється основою для нової міфології. Введення євангельських мотивів повідомляє художнім шуканням письменника особливий епічний розмах і філософічну глибину. Час ще покаже, наскільки вдалими і плідними були пошуки автора, одне вже зараз безсумнівно: вони свідчення напруженої творчої роботи майстра.
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
