Подвиг людини землі
Шкільний твір по поемі О. Т. Твардовського «Василь Теркін». Бій іде святий і правий, смертний бій заради слави – заради життя на землі. О. Т. Твардовський. Олександр Трифонович Твардовський написав видатний добуток про війну – поему «Василь Теркін». Книга дуже полюбилася практично всім, хто її прочитав, і це не випадково: адже так про Велику Вітчизняну війну ще ніхто до Твардовського не писав. Багато видатних полководців видавали свої книги, у яких розповідали про плани грандіозних боїв, про переміщення армій, про тонкості військового мистецтва. Воєначальники знали й бачили те, про що писали, і вони мали повне право висвітлювати саме цю сторону війни, але було й інше життя, солдатське, про яке потрібно знати не менше, ніж про стратегію й тактику. Дуже важливо розуміти проблеми, переживання й радості рядових. Напевно, важко представити людину, що не приймала участі у війні, життя простого солдата. Твардовський розповідає нам про неї дуже правдиво, без прикрас, ні про що не умовчуючи. Письменник сам був на фронті, довідався про все не по чуткам. Розумів Твардовський, що перемога над Німеччиною складалася з подвигів, доконаних звичайними людьми, простими солдатами, такими, як головний герой його поеми – Василь Теркін. Ким же був Василь Теркін? Простим бійцем, яких дуже часто можна зустріти на війні. Не займати йому було почуття гумору, адже на війні однієї хвилинки не прожити без примовки, жарту самої немудрої. У главі «Теркін – Теркін» ми зустрічаємо ще одного бійця з таким ж прізвищем і таким же ім’ям, і він теж герой. Теркін говорить сам про себе в множині, показуючи тим самим, що він – це збірний образ: І не раз у шляху звичному, у доріг, у пилу колон, був неуважний я частково, а частково винищений… Перший подвиг Теркіна, про який ми довідаємося, – це втеча з німецького полону. У ті часи його могли розстріляти за те, що він не покінчив життя самогубством. Саме до цього призивало керівництво країни всіх полонених, що перебувають у Німеччині. Але чим же винувата людина, що потрапила до ворогів? Не по своїй адже волі він це зробив. Думаю, що через таке відношення країни до полонених (до речі, дуже багатьох взяли через прорахунки керівників, особливо в перші місяці війни) нещасні люди й переходили на сторону фашистів. А Теркін не побоявся, біг відтіля, щоб знову захищати Батьківщину від ворога. Так, дійсно, нічого він не міг поробити, так уже зложилися обставини. Ми бачимо, що часто на війні бійці почувають себе винуватими через те, що хтось загинув. Коли під час переправи один із взводів залишився на ворожому березі, інші солдати уникали говорити про це: І про нього мовчать хлопці в бойовому рідному колі, немов чимсь винуваті, хто на лівому бережу. Бійці вже й не сподівалися побачити товаришів живими, подумки попрощалися з ними, і раптом дозорці побачили якусь крапку вдалині. Звичайно, вони обговорюють побачене, висловлюють різні думки, але навіть не сміють думати про те, що хтось міг доплисти живим з того берега. Але в тому й справа, що Теркін знову зробив героїчний учинок – добрався до своїх по крижаній воді, що «навіть рибам холодна». Цим він урятував життя не тільки собі, але й цілому взводу, за яким були послані люди. Надійшов Теркін дуже мужньо, далеко не кожний зважиться на таке. Попросив солдат у полковника другу стопку горілки: «так два ж кінці». Теркін не може залишити друзів у невіданні, тому пливе назад на інший берег, щоб обрадувати їхнім щасливим кінцем своєї подорожі. А небезпека для нього представляє не тільки холод, ще й «пушки б’ють у кромішній імлі», тому що Бій іде святий і правий, смертний бій не заради слави – заради життя на землі. Захист життя на землі – головна справа солдата, і іноді доводиться для цього жертвувати власним життям, здоров’ям. На війні без поранень не обходиться, не уник цього й Теркін. Він потрапив в «погребушку» до німців, щоб перевірити, чи не відтіля б’є пушка. Німець, що сидів там, вистрілив і потрапив Теркіну в плече. Страшну добу провів Теркін, «приголомшений тяжким гулом», втрачаючи кров. По ньому били з свого ж знаряддя, а загинути від своїх – це ще страшніше, чим від ворогів. Тільки через добу знайшли його, що минає кров’ю, «з особою землистим». Чи треба говорити про те, що Теркін цілком міг би й не ходити туди, адже ніхто не примушував його йти до ворога поодинці. Цікаве відношення Теркіна до нагороди: - Ні, хлопці, я не гордий, не загадуючи вдалину, Так скажу: навіщо мені орден? Я згодний на медаль. Скрізь і завжди є люди, які прагнуть до високих нагород, це основна мета їхнього життя. Безумовно, і на війні таких було досить. Багато хто зі шкіри геть лізли, тільки б одержати орден. Причому звичайно це люди, які не особливо люблять ризикувати своїм життям, а більше сидять у штабі, вислужуються перед начальством. Як ми розуміємо зі слів самого героя, навіть медаль йому потрібна не для хвастощів, а як пам’ять про війну, і він її заслужив: Забезпеч, раз я гідний. І зрозуміти ви все повинні: Справа найпростішому Людина прийшла з війни. По-моєму, відмова від ордена – теж своєрідний подвиг. У Теркіна був страшний двобій з німцем: Так зійшлися, зчепилися близько, що вже обойми, диски, автомати – до чорта, ладь! Тільки б ніж і міг допомогти. Вони б’ються один на один, «як на древнім полі бою». Твардовський прекрасно розумів, що така боротьба – це зовсім інше, отут кожний покладається лише на свої сили, це як би повернення до джерел бойового мистецтва. Результат будь-якої битви залежить не тільки від фізичної сили супротивників, в остаточному підсумку вирішують всі почуття, емоції. А в рукопашній сутичці ця залежність підсумку боротьби від почуттів проявляється ще сильніше. На початку глави «Двобій» автор показує фізичну перевагу німця, «дармовим добром годованого». Теркіна розлютило те, що хтось сміє заявлятися в російські будинки, вимагати собі їжі, наводити в країні «свій порядок». І ще більше підхльоснуло Теркіна те, що німець замахнувся на нього своєю каскою: Ах, ти геть як! Битися каскою? Ну чи не підлий народ! І ця дія німця вирішила всю боротьбу результати був ясний. Він знову зробив подвиг, вигравши жахливий двобій. Мабуть, саме моторошне місце «Книги про бійця» – це глава «Смерть і воїн». Вона оповідає про те, як смерть прийшла до нашого героя, що «непідібраний лежав». Смерть умовляла його здатися їй, але Теркін мужньо відмовлявся, хоча йому коштувало це дуже великих зусиль. Смерть не хоче так просто упускати свій видобуток і не відходить від пораненого. Нарешті, коли Теркін став потроху уступати, він задав смерті питання: Я не гірший і не кращий, Що загину на війні. Але наприкінці її. Даси ти на день відпустку мені? Із цих слів солдата ми розуміємо, що вже навіть і не життя найбільше дороге йому, він готовий розстатися з ним, але перемогу росіян йому бачити необхідно, він у ній навіть на самому початку війни анітрошки не сумнівався. Участь у війні проти фашизму, цій страшній і найбільшій події XX століття, – головна справа його життя. Теперішні бійці, такі, як Теркін, не бояться смерті, не бояться ризику. Вони просто борються й роблять подвиги, не думаючи про нагороду, – подвиги людини на війні.
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
