Коли я прочитала твір Л.М. Толстого «Після балу», мене переповнювало безліч почуттів. Це було і співчуття до приниженого татарина, і радість за прекрасну любов Івана Васильовича, і розчарування в тій людині, з яким пов'язувалося у нього це розчулене почуття любові, і навіть ненависть до лукавства людей, до їх бездушних вчинків.

Багато людей лукавих.

Не можна сказати, де їх справжнє обличчя. У грубості й жорстокості до простих людей або в заграванні перед вищестоящими чиновниками. Але іноді ми можемо і не здогадуватися про лукавство людини. Будемо знати його як товариського, шановного і доброзичливого, і лише якийсь випадок зможе проявити його сутність. Так само сталося і з Іваном Васильовичем.

Одного разу на балу він познайомився, здавалося б, з прекрасною людиною. Саме з ним він пов'язував образ Вареньки, образ своєї полум'яної любові. Але несподівано зі світу чудес і незвичайних відчуттів він потрапив у світ злоби й жорстокості, в якому і побачив друге обличчя полковника. Побачивши підступність і нещадність батька Вареньки, Іван Васильович поступово почав змінювати своє ставлення і до Вареньки.

Випадок змінив весь хід подій, погасив полум'яну любов, але змусив Івана Васильовича задуматися і через деякий час зрозуміти контраст тих подій, за якими він спостерігав.

Він зрозумів, що бувають люди, які насправді зовсім не такі, якими постають у наших очах.

Схожі ситуації відбуваються і з нами в житті, але чи замислюємося ми над цим і робимо якісь висновки, чи намагаємося зрозуміти, що змушує людей бути лукавими, прикидатися?

Чи намагаємося змінити цих людей? А чи можна змінити їх розуміння і сприйняття світу і життя?

Я не знаю, чи сподобався мені оповідання Л.М. Толстого «Після балу». Можу лише з впевненістю сказати, що воно не залишило мене байдужою.