Образ автора у романі О. Пушкіна «Євгеній Онєгін»
Щоразу перечитуючи «Онєгіна», потихеньку складаєш для себе образ іншого героя, який з’являється як відображення у дзеркалах позаду своїх героїв. Це образ автора. Хто ж він такий — той, хто змалював для своїх сучасників безсмертні образи кохання — романтичного, але такого нещасливого? Весь роман написаний автором як розповідь близькому другові — а не усьому світові: «Не світ хотівши звеличити у гордості своїй пустій, поруку б я хотів явити Тебе гіднішу, друже мій…» Історія, яку розповідає автор — є лише «зібранням глав пістрявих…», «напів-смішних, напівпечальних, простонародних, ідеальних, недбалий плід моїх забав, хвилин натхнення бистрольотних, зів’ялих рано літ моїх, досвідчень розуму холодних і серця записів гірких». Тож чи не себе змальовує Пушкін у авторові? З перших сторінок роману ми дізнаємося, що головний герой твору, Онєгін близький друг автора. Ми відчуваємо їх близькість — обидва, і герой, і автор і Петербурга, та автор зазначає, що йому «вадить північ». Перша риса, яку сповіщає про себе автор, вказує на те, що, можливо, автор і Пушкін — одна й та саме людина (Пушкіна неодноразово висилали з Петербурга і він змушений був жити у своїх маєтках безвиїздно). А ось автор і Онєгін — схожі, але не дуже. «Я й Онєгін — не одно…», — нагадує Пушкін. Розповідаючи про Онєгіна та його навчання, автор роздумує про те, чому ж його герой саме такий, як і автор: «Ми всі навчались небагато, абияк і абичого, тож вихованням здивувати в нас можна легко хоч кого…», автор — безумовно людина освічена, він читає багато книг — так само, як і його головні герої. Він однаково чудово знається на улюбленій книжці Тетяни — соннику Мартина Задеки, на історіях кохання, які розповіли Руссо і Шатобріан, і на сухих наукових виданнях з історії, філософії, економіки — Ювенала, Вергілія, Гомера, Феокріта, Адама Сміта, що їх читає Євгеній Онєгін. Автор цікавий і до альманахів, і до журналів та газет, що їх читають провінційні обивателі, і до високої поезії. На сторінках роману то тут, то устрінеш імена Торквато Тассо, Байрона, Шиллера і Гете… Пушкін порівнює з Байроном… як і Євгеній, який береже портрет свого кумира у своєму кабінеті. Згадуючи свою (Пушкіна!) юність, автор згадує своє юнацьке читання: «В ті часи, кили в садах Ліцея, я безтурботно розцвітав, читав охоче Апулея, а Цицерона не читав..». Згадає автор і свої перші спроби поетичної творчості: «…Мені з’явилась навесні. В студентській келії проміння враз засіяло…» Разом з Онєгіним автор буває у різних куточках Петербурга, Москви, у поміщицьких садибах. Та думками він далеко — там, куди йому не можна було поїхахати доторкнутися до оспіваних Торквато і Петраркою італійських берегів, «таємно-мовчазних гондол», поглянути на Німеччину або гордий Альбіон… Іону якась невимовна близькість до свого героя: «Ми вдвох з Онєгіним хотіли в далеких побувать краях…» Ангор, виявляється, знавцем французьких ресторанів, театру. Театром він , охоплюється, як і його герой Онєгін: «Там, там, у присмерках куліс Минали І мої колись…», — згадує він. Автор виказує себе неабияким знавцем драматургії Фонвізіна, Княжніна, Озерова, Катеніна, Шаховського, актрис трагедії і барки: «О, де ви, де, мої богині?..». Він співець слави руської Терпсіхори, фанат іпмін Дідло, прими-балерини Істоміної. Разом з Онєгіним автор — відвідувач батьків, які полюбляє до нестями: За днів юнацького буяння Від слова бал я шаленів: Найкраще місце для признання, Для потай даваних листів… І Автор — шанувальник жіночої краси, яку навчився вирізняти за красою ніжок. О, ніжки, ніжки! Де ви нині?…», — зітхає автор, та зазначає, що у Росії, мабуть знайдеться двох пар красивих жіночих ніжок… Зіставляючи себе із своїм героєм, Онєгіним, автор констатує: «Він був похмурим,. я — лихий; обидва пристрасті ми знали, обох життя гнітило нас…» Автор називає Онєгіна диваком, проте прощає йому різкість у словах, жарти « злість похмурих епіграм…». Опинившись у селі, у своєму маєтку, Онєгін радіє. Автор, навпаки, бо йому подобається сільська глушина, де краще чути ліру, буйніше квітнуть творчі сни». Та найбільше задоволення автора — це поетична творчість: Пишу, і серце не нудьгує, Перо в задумі не рисує, Край недописаних рядків, Жіночих ніжок та голів… Автор розуміє, що поет має обирати між творчістю і коханням — і сам робить цей вибір на користь творчості: «Провів любов, стрічаю музу, і прояснився темний ум, шукаю, вільний, знов союзу мелодій, почувань і дум…» Упродовж всього роману автор перемовляється зі своїм читачем, апелює до його думок, ділиться своїми сумнівами. «Вже думав я про форму плану і як героя назову…» — таким чином Пушкін створює атмосферу невимушеної розмови, дружньої довіри, співпраці автора з читачем, ніби з довгих бесід сам на сам народжуються рядки великого роману. Пушкін навіть закінчує роман, ніби закінчує бесіду, яку вів із читачем на прогулянці у Літньому саду. «…Доволі ми шляхом одним бродили в світі…» Автор прощається із читачем, зі своїми героями, із натхненням: «Забув я з вами світ бурхливий, до милих серцю говорив», і з першими слухачами свого творіння, яких «одних нема, а ті не з нами». Автор кидає останній погляд на свого героя і роман, якого «іще не ясно бачив даль, я крізь магічний свій кришталь». Автор має змогу розлучитися зі своїм Пігмаліоном, силою своєї любові: «Блажен, хто міг лишити рано бенкети юності дна, її не випивши вина, хто не скінчив її роману і враз умів розстатись з ним, І я з Онєгіним моїм…» Чи є цей автор — сам Пушкін?
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
