Якби Ленського не було вбито на дуелі…
Роздуми про можливу долю героя Дохнула буря, цвет прекрасний Увял на утренней заре, Потух огонь на алтаре!.. О. Пушкін У романі О. Пушкіна «Євгеній Онєгін», як і в однойменній опері П. Чайковського, є дві найсильніші сцени, що вражають читача і глядача. Це остання зустріч Тетяни й Онєгіна і загибель Ленського на дуелі. Перед нашими очима відбуваються дві трагедії, з якими важко змиритися. Хочеться перегорнути сторінки і повернутися назад, туди, де Онєгін закоханий і щасливий знайденим сенсом життя, надіями (майже як Ленський свого часу), а юний поет ще живий, і ніяких думок про дуелі, про смерть. Зі смертю примиритися важко. Особливо, якщо гине молода людина В чьем сердце билось вдохновенье, Вражда, надежда и любовь, Играла жизнь, кипела кровь… І гине не на бойовищі, коли важко уникнути смерті, коли в людини немає вибору, а безглуздо: Во цвете радостных надежд, Их не свершив еще для света, Чуть из младенческих одежд, Увял! Що міг би зробити для світу Володимир Ленський, якби не був убитий на дуелі? Пушкін, прощаючись з Ленським, теж думав про його можливу долю: красень, молодий, шанувальник Канта, поет, він міг би згодом стати філософом, ученим, справжнім, серйозним поетом: Быть может, он для блага мира Иль хоть для славы был рожден; Его умолкнувшая лира Гремучий, непрерывный звон В веках поднять могла. Поэта, Быть может, на ступенях света Ждала высокая ступень. Адже сам Пушкін теж колись писав романтичні вірші, був легковажний і запальний. Роки, досвід зробили б палкого юнака мудрішим, серйознішим… Він знайшов би свій шлях у житті, зустрів би багатьох чудових, цікавих людей, свою справжню любов, жив би справжнім, а не книжковим життям. А может быть и то: поэта обыкновенннй ждал удел. Прошли бы юношества лета: В нем пыл души бы охладел… Далі Пушкін малює для Ленського картину можливого звичайного життя, у якому б герой жив у селі, щасливий, безпечний, носив би халат, пив, їв, нудьгував, товстів, доки помер би серед дітей, галасливих жінок і лікарів. Могло б бути і так. Його страждальницька тінь… понесла з собою святу таємницю… Але як би там не було, якби не дуель — у Ленського попереду було б ціле життя. Як би воно не склалося, це краще за безглузду смерть у вісімнадцять років. Поэта память пронеслась, Как дим по небу голубому, О нем два сердца, может быть, Еще грустят… Це Тетяна й Онєгін. Їх теж щастя обмине. Але навряд чи вони хотіли б помінятися долею з Ленським. Пушкін - свій для всіх епох. Все в мире покроется пилью забвенья, Лишь двоє не знают ни смерти, ни тенья: Лишь дело героя да речь мудреца Проходят столетья, не зная конца. Фірдоусі Поезія Пушкіна і сам його образ — це пульсуюче щохвилини життя. Для нас Пушкін ніколи не буде застиглим класиком. Це тому, що понад півтора століття тому поет писав про те, що сьогодні сприймається як дуже особисте, своє, життєво важливе, сучасне. Читаєш любовну лірику Пушкіна і втрачаєш відчуття часу, здається, що все це про нас. Хіба не про мою закоханість ці рядки: «Вы улыбнетесь — мне отрада, ви отвернетесь — мне тоска…»? Або ця хвороба любові, що пізнається за всіма прикметами: Без вас мне скучно — я зеваю; При вас мне грустно — я терплю; И, мочи нет, сказать желаю, Мой ангел, как я вас люблю! Або це благання закоханого поета:. «Алина! Сжальтесь надо мною. Не смею требовать любви!» Усе це знаходить відгук у наших серцях. Ми, звичайно, уголос так не говоримо, але почуття в нас такі самі. У цих та інших рядках про любов, написаних великим поетом, читачі за всіх часів будуть дізнаватися про своє, таємне. Ми не перестаємо дивуватися: як поет, що жив у першій половині XIX століття, міг знати, про що ми думатимемо на початку XXI століття? У його поезії ми впізнаємо свої проблеми, свої радощі і свої негаразди. Цей подив і пізнання веде нас до щирого зв’язку між нами і Пушкіним. Зараз багато говорять і пишуть про втрату моральних ідеалів, про відсутність духовності. Мені здається, що Пушкін на прикладі декабристів чудесно зумів показати моральний подвиг людини. Якщо політичні поняття про занепале рабство і про «уламки самовладдя» сприймаються нами як історичні факти, то «дум високе прагнення» — як головний результат життя і подвигу декабристів. Саме завдяки цьому вони були кращими людьми свого часу і залишаються такими ж сьогодні. «Дум високе прагнення» — це той ідеал, до якого «не заросте народна стежка». Вона через минуле веде до майбутнього. Ідеалів у сучасну епоху так не вистачає! Свій Пушкін для молоді ще й тому, що він вітав «племя младое, незнакомое». У вірші «Знову я відвідав…» поет звертається до «молодого гаю», що розрісся за час його відсутності, до «зеленої родини» і сподівається, що коли-небудь, проходячи межу «володінь дідівських», його онук згадає про нього. Так ведено, що ми живемо в тих, хто згадує нас, і в тому, що про нас згадують. Через рік після «Знову я відвідав…» Пушкін створює «Пам’ятник» — вірш про безсмертя вже не просто людини, а поета. Обидва вірші поєднує думка: «весь я не помру». Але в «Пам’ятнику» масштаби розширені так, що вони охоплюють і нас з вами. Не «мій онук» — а «гордий онук слов’ян», не «володіння дідівські» — «по всій Русі великій» і навіть «у підмісячному світі», не «шлях, поритий дощами» — «народна стежка». Пушкін вірив, що його поезії призначене довге життя. Напевно, він, пронизуючи поетичною інтуїцією час, знав, що стане своїм у кожній прийдешній епосі. Своїм і досі неперевершеним. Хоча б тому, що ще ніхто не створив рядки чистіші і поетичніші, аніж ці: Ислолнились мои желанья. Творец Тебя мне ниспослал, моя Мадонна, Чистейшей прелести чистейший образец.
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
