Роман Олександра Бєляєва «Людина-Амфібія»
Роман Олександра Бєляєва «Людина-Амфібія» з’явився в 1928 році. Однойменний фільм - тридцять чотири роки через. Книга написана в рік офіційного народження звукового кіно. Фільм знімався в ту пору, коли знімальна техніка вже освоїла морські глибини. Бєляєв склав сумну утопію, у якій мотиви відкриття нових життєвих просторів римувалися з животрепетною темою синтетичної людини. Ласі до наживи обивателі тягли сальні щупальця до відкриття доктора Сальватора, лютовали спецслужби, прогресивний журналіст Ольсен бився об стіну мовчання як риба об лід, а напівриба-напівлюдина, чарівний мутант Іхтіандр втілював границі дерзання, які виявилися куди ширше границь суспільної терпимості. Морський диявол загинався у світі жовтого диявола, допитливий розум пасував перед капіталом, а науки - перед людською низькістю. Наприкінці двадцятих особливою романтикою наділялося позитивне знання соціального майбутнього. Початок шістдесятих було епохою романтичного сьогодення. Тлумачили про фільми й «ліриках», про те, чи варто відправлятися на Марса, брати із собою гілочку бузку й цитувати напам’ять рядок-іншу АполлінерО. У моду входить все тендітне, контрастне, вигадливе, як Пікассо на міщанських шпалерах, транзистор у тайзі або освідчення в коханні під зводами імперського метрополітену. Беляевский сюжет повинен був спокусити шістдесяті роки вже тим, що розвертається в морських глибинах. Корали, черепашки, дивовижні риби й водорості, що наповнюють обитель безмовності й спокою, взагалі давно зясованні як кінематографічна натурі. У нас глибоководний культ перегукувався із суворою поезією самітності. За три роки до « Людини-Амфібії» на «Ленфільме» зняли «Останній дюйм», у якому Микола Гаків на смерть бився під водою з акулами-людожерами. Ще через кілька років уява радянських глядачів назавжди вразить сцена підводного похорону із франко-італійських «Шукачів пригод», коли під переливчастий вокаліз тіло Джин Шимкус повільно опуститься на дно. Так аж до кінця вісімдесятих, до «Блакитної зірки» Люка Бессона, що пірнув відпочити на полпути з паризької підземки до американського екранО. Не менш екзотичной середовищем, чим хмари або товща вод, для радянського кіно був закордон. Конструюючи її, радянське кіно завжди сідало в калюжу. Париж, знятий у Львові, або Таллин, загримований під Берлін, незмінно видавали рукоділля й кустарщину. « Людина-Амфібія» виявився в числі деяких фільмів, де закордон вийшов без поддавков і стильно. Південне портове місто, темно-синє небо, яскраве сонце й пил, довгі жаровні й маленькі крамнички, що майже пахнуть із екрана ваніллю, імбиром і тютюном, не були потугами на копію асфальтових джунглів або марною спробою підглядіти в щілинку залізної завіси. Марсель, Алжир, Лісабон? Може бути, Маракайбо або Джорджтаун? Або Касабланка? А найімовірніше Зурбаган - столиця мрії, примарне місто, придуманий і занесений на карту шістдесятих Олександром Гріном. В екранному варіанті « Людини-Амфібії» Грін начебто й впрямь переписав БєляєвО. І не тільки тому, що що зіграла Гуттеере Настасія Вертинская за рік до цього знялася в ролі Ассоль із «Червоних вітрил» (ще через два роки вона стане Офелией у козинцевском «Гамлеті» і остаточно затвердить себе як муза шістдесятих). Бєляєв складав соціальні утопії, Грін придумував утопії чутливі. Тобто дозволяв почуттям стати тим, чим вони могли б бути, остаточно порвавши з реальністю. На початку шістдесятих два міфи срослись воєдино. Романтична історія чужинця, пустельника й ізгоя стала не менш романтичною історією любові, оглушливою мелодрамою з фантастичним допуском. Задовго до мильних опер у ній було вигадливе тропічне середовище, море, сонце, ловці перли, нічні шинки, класна балада Андрія Петрова про те, що «краще лежати на дні», і знамениті важкопоранених «Агов, моряк, ти занадто довго плавав!». Притча про нетерпимість стала більше схожої на жанровий фільм. Професор Сальватор став шляхетним батьком, нудновато-позитивний Ольсен - іншому-наперсником, а жадібний Дон Педро - розкішним лиходієм. Неправдоподібно прекрасний Володимир Коренев дотепер змушує згадувати Рудольфа Валентині - у своєму земному втіленні людин-риба приніс на наш екран образ волоокого латинського коханця. Його лускате вбрання, що передбачило примхи поп-артовских марсіянка, волав до океану й до космосу - не випадково в костюмі Ихтиандра грав одне зі своїх останніх шоу Сергій Курехин. Вільний цивільний костюм і недбало зав’язана бандана точно вказували на походження образО. Збиткове чудо доктора Сальватора, сребротелый Ихтиандр у миру виявляється «золотим хлопчиком», вільним від осоружних умовностей. Він не знав ціни грошам, але гроші в нього були. Облагодіяний рибалка волав: «Божевільний мільйонер!» І це була суща правда, тому що тільки безладні багатії можуть купатися у вуличних фонтанах і розплачуватися мокрими списами грошей. Диктаторові стилю Девиду Боди знадобилося більше десяти років, щоб усвідомити близькість інопланетянина й плейбою. Ихтиандр був і тим і іншим з тією же легкістю, з який міняв убрання. До того ж Володимир Коренев чи виявився не першим радянським актором, який почали знімати як відверто цукеркового жанрового красеня. Всі герої « Людини-Амфібії» були взагалі дивно, фантастично гарні - ока Вертинской, сива грива Миколи Симонова, різкі вилиці й еспаньйолка Козакова дали фільму щось більше, ніж життя. Вони дали йому стиль. Що стосується скафандра й шолома-плавця, і тут ексклюзив можна заперечувати. У другій половині п’ятидесятих американець Джек Арнольд запустив класичну киносерию «Чудовиська чорної лагуни», де плаваючий монстр разюче нагадує нашого Ихтиандра Різниця лише в тім, що тамтешній заплутався в інстинктах і душогубстві, а наш підняв із дна перлове намисто романтики й волі. Чи можна сказати, що по цю сторону «залізної завіси» жилося веселіше? Невідомо. Однак тільки в рік виходу « Людини-Амфібію» подивилися шістдесят п’ять із половиною мільйонів глядачів.
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
