Ліричне відображення образів героїв у повістях Катаєва
Ліричний герой фактично з’єднує собою дві протилежні філософські концепції, втілені Буніним і Маяковським. Він і рівняється на Буніна, і всім серцем прагне до Маяковського, відчуваючи, як це страшно - жити на розрив аорти. Разом з тим, незважаючи на внутрішню контрастність, і Бунін, і Маяковський, кожен по-своєму, висловлюють магічне могутність поезії, здатної створювати нову реальність - реальність художню, над якою не владні ні історичні потрясіння, ні сліпа сила часу. Цей мотив втілений Катаєвим в самій стилістичної тканини Трави забуття, в якій численні (і незмінно приводяться по пам’яті) цитати з віршів не менш значущі для ліричного героя, ніж реальні події, з ним і навколо нього відбувалися. Нерідко ці цитати навіть затьмарюють реальність, а то і підпорядковують її собі в просторі пам’яті. По суті, саме в суб’єктивній пам’яті ліричного героя демонстративно знімається суперечність між Буніним і Маяковським. У той же час ліричний герой мучиться почуттям невиконаного обов’язку, бо він не зумів жити за ідеальним законам революції - за принципом Час, вперед!. Він називає себе грішним сином століття. Образ сина століття, що виник у російській класиці XIX століття з негативною конотацією покорствует обставинами, в радянській літературі був відновлений - з протилежного семантикою - у Юрія Олеші в Заздрості зацькований поет Микола Кавалеров кидав виклик радянському функціонерові: Чи означає це , що я поганий син століття, а ви - хороший? Пізніше поняття син століття із значенням повинності було активно використано В. Луговским в поемі Середина століття , яка була популярна в період відлиги . У Катаєва мотив сина століття збирає в собі всі три смислових грані. Але головна з них - син століття в боргу перед своїм великим часом, перед революцією. Тема поетичного існування як засобу подолання смерті висувається на перше місце в романі Катаєва Алмазний мій вінець (1977), тут вона стає домінантою всієї поетичної системи. Герої Алмазного вінця - поети: порода людей, позначених божественним даром жити тільки уявою. Граючи з читачем, дещо навіть дратуючи його, Катаєв зображує знаменитих і легендарних поетів і прозаїків під прозорими псевдонімами (Командор - Маяковський, лускунчик - Мандельштам, ключик - Олеша, птахолов - Багрицький, синьоокий - Булгаков, королевич - Єсенін, мулат - Пастернак і т . п.). Ліберальну критику (в особі таких авторитетів, як Б. Сарнов, Н. Кримова, В. Лакшин) вкрай обурило знижене і фривольне зображення класиків радянської літератури. Дійсно, Катаєв вибирає сцени та епізоди, де ці класики виглядають не дуже классично. Наприклад, є сцена, коли король і мулат б’ються в редакції журналу Червона новина, а редактор Воронский сидить у своєму кабінеті, з сумом обхопивши голову руками, і робить вигляд, що нічого не помічає, хоча з’ясовували відносини два знаменитих поета країни . Або птахолов., Який прославився романтичними віршами про контрабандистів (Ах, Чорне море, гарне море! …), Виявляється, всупереч легенді жахливо боявся моря і намагався не підходити до нього ближче, ніж на двадцять кроків. Я вже не кажу про купання в морі: це виключалося . Так, тут до величі дуже далеко. Але саме ці бузотера, хулігани, п’янички, недотепи, обшарпанці, саме вони творили велику нову реальність, кожен з них мав здатність створювати силою своєї творчої уяви нові світи. Причому вони нерідко суперничали з самою природою: з допомогою уяви вони могли надаватися там, де ніколи не ступали, і могли прозирати те, чого ніколи не бачили на власні очі. Так, герой Катаєва розповідає про те, як під час подорожі в Італію він опинився біля входу в печеру Діоніса (Гротто Діоніс) і раптом дізнався в ньому ті самі, описані в юнацькому вірші свого друга-птахолова бірюзові гроти, куди бог Діоніс йшов вичавлювати золотий виноград». Принцип пріоритету поезії перед реальністю, який наочно видно в цьому епізоді, визначає філософську концепцію роману Алмазний мій вінець. Поети у Катаєва вступають у змагання з самою природою, якщо завгодно, із самим Богом. Вони, як боги, творятпоэтическуюреальность, і це настільки жива, настільки щільна реальність, що вона буквально заповнює собою весь світ. Ось чому, до речі, питома вага поетичних цитат в Алмазному вінці досягає максимуму. Катаєв обрамлює весь роман Алмазний мій вінець чисто модерністським міфом про творчість як про стрибок з часу у вічність. Він розповідає про божевільний скульптора Брунсвіку, який шукав вічний матеріал, щоб з нього виліпити не піддані влади часу статуї. І завершується роман тим, що Брунсвік вирішив сфотографувати всіх поетів, сучасників, друзів ліричного героя в скульптурах свого парку-музею. У фіналі Катаєв описує ці скульптури. Тут будуть і хлопчик-переросток - це Командор в юності, і лускунчик в зареснічной країні, і іншої акмеист, клишоногий, з перебитим коліном і культяпкой відрубаною кисті, і маленький син водопровідника, і штабс-капітан … Тут, звичайно, будуть і конармеец, і синьоокий, і королевич, і птахолов, і зоряно-білі фігури брата і друга. Тут буде чекати свою останню любов на греблі переделкінского ставка мулат. І тут же знаходить своє заспокоєння сам ліричний герой Алмазного вінця». Цей фінал викликав шквал критичних закидів: як же, щасливий пристосуванець приписав себе до сонму великих мучеників! Але тут мова йде не про В. П. Катаєва, героя соціалістичної праці, лауреата сталінських і державних премій, і т.д., і т.п., а про його ліричного героя, поета. Мова, по суті, йде про поетичної природі людини: якщо в ньому є творче начало, якщо він здатний уявляти, фантазувати, якщо він вміє творити нову, іншу реальність, вона неминуче стає поетом. Отже, найголовніше, що робить людину безсмертною - це поетичне стан душі, творче ставлення до життя і до світу. Але знову-таки, як це важко, як це страшно, якщо поетичне стан народжується тільки з усвідомлення трагедії існування.
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
