Цивільна поезія Г. Р. Державіна. Гаврило Романович Державін - найбільший поет XVIII в., один з останніх представників російського класицизму. Творчість Державіна глибоко суперечливо. Розкриваючи можливості класицизму, він у той же час руйнував його, прокладаючи шлях романтичної й реалістичної поезії. Поетична творчість Державіна велико й в основному представлено одами, серед яких можна виділити цивільні, переможні-патріотичні, філософські. Особливе місце займають цивільні оди, адресовані особам, наділеним великою політичною владою: монархам, вельможам.

До кращого із цього циклу належить ода "Феліца”, присвячена Катерині II. Сам образ Феліца, мудрої й доброчесної киргизької царівни, узятий Державіним з "Казки про царевича Хлорі”, написаною Катериною II. "Феліца” продовжує традицію похвальних од Ломоносова й разом з тим відрізняється від них новим трактуванням образа освіченого монарха. Просвітителі бачать тепер у монарху людини, якому суспільство доручили турботу про благо громадян; на нього покладені численні обов’язки стосовно народу. І Феліца виступає як милостива монархиня-законодавиця:

Не дорожачи твоїм спокоєм,

Читаєш, пишеш перед аналоєм

И всім із твого пера

Блаженство смертним проливаєш…

Відомо, що джерелом створення образа Феліца був документ "Наказ комісії про складання проекту нового Укладення” (1768), написаний самою Катериною II. Одна з основних ідей "Наказу” - необхідність зм’якшення існуючих законів, що допускали на допитах катування, страту за незначні провини й т.п., тому Державін наділив свою Феліцу милосердям і поблажливістю:

Ø Соромишся ти тим великої,

Ø Щоб страшної, нелюбимої бути;

Ø Ведмедиці пристойно дикої і кров їх пити.

Далі Державін прославляє Феліцу за те, що вона відмовилася від безглуздих гонінь за "образу величності”, які особливо процвітали в Росії при Ганні Іоановні:

Там можна пошептати в бесідах И, страти не боячись, в обідах За здоров’я царів не пити. Там з ім’ям Феліца можна В рядку описку поскоблить Або портрет необережно Її на землю упустити. Державін хвалить Катерину й за те, що з перших днів свого перебування в Росії вона прагнула у всьому випливати "звичаям” і "обрядам” її країни, що притулила. Імператриця пре встигла в цьому й викликала до себе й при дворі, і у гвардії симпатії.

Новаторство Державіна виявилося в "Феліцу” не тільки у трактуванні образа освіченого монарха, але й у сміливому з’єднанні хвалебного і викривального почав, оди й сатири. Ідеальному образу Феліца протипоставлені недбайливі вельможі (в оді вони названі "мурзами”). В "Феліцу” зображені самі впливові при дворі особи: князь Г. А. Потьомкін, графи Орлови, граф П. И. Панін, князь В’яземський. Їхні портрети були настільки виразно виконані, що оригінали вгадувалися без праці. Критикуючи розпещених владою вельмож, Державін підкреслює їхньої слабості, примхи, дріб’язкові інтереси, неварті високого сановника. Так, наприклад, Потьомкін представлений як гурман і ненажера, аматор бенкетів і звеселянь; Орлови "кулачними бійцями й танцем” веселять "свій дух”; Панін, забув "про всі справи турботу ", їздить на полювання, а В’яземський свій "розум і серце” просвіщає - "Полкана й Богу” читає, "над Біблією, позіхаючи, спить”.

Просвітителі розуміли життя суспільства як постійну боротьбу істини з оманою. В оді Державіна ідеалом, нормою є Феліца, відхиленням від норми - її недбайливі "мурзи”. Державін перший почав зображувати мир таким, як представляється він художникові.

Безсумнівною поетичною сміливістю була поява в оді "Феліца” образа самого поета, показаного в побутовій обстановці, не перекрученого умовною позою, не стиснутого класичними канонами. Державін був першим російським поетом, що зумів і, головне, що захотіли намалювати в добутку свій портрет живим і правдивим:

Ø Сидячи будинку, я скажу,

Ø Граючи в дурні із дружиною…

Обертає на себе увага "східний” колорит оди: вона написана від імені татарського мурзи, у ній згадані східні міста - Багдад, Смірна, Кашмір. Кінець оди витриманий у хвалебному, високому стилі:

Ø Прошу великого пророка,

Ø До пороху ніг твоїх торкнуся.

Образ Феліца повторюється в наступних віршах Державіна, викликаних різними подіями в житті поета: "Подяка Феліцу”, "Зображення Феліца”, "Бачення мурзи”.

Викривальним пафосом перейнята сатирична, по вдалому вираженню В. Г. Бєлінського, ода "Вельможа”. У ній знову представлені обоє початку, виведені в оді "Феліца”. Але якщо в "Феліца” тріумфував позитивний початок, а глузування над вельможами відрізнялися жартівливим характером, то в оді "Вельможа” хвалебна частина займає дуже скромне місце. Письменник обурений положенням народу, що страждає від байдужості царедворців: воєначальник, годинниками, що очікує в передньої виходу вельможі, удова із грудною дитиною на руках, поранений солдат. Сатира виконана гнівного почуття.

До цивільних од Державіна примикає й знаменитий вірш "Володарям і судіям”, за яке поет потрапив у немилість. Композиційно вірш ділиться на дві частини. У першій частині поет гнівно нагадує царям і суддям про їхні обов’язки: вони повинні чесно виконувати закони, "на обличчя сильних не дивитися”, захищати сиріт і вдів, звільнити з темниць боржників - "вивергнути бідних з оковів”. У другій частині підводить сумний підсумок - володарі й судді залишилися глухі й сліпі до страждань підданих. Закінчується вірш закликом до нещадної кари земних володарів:

Ø Воскресни, боже! Боже правих!

Ø І їхньому молінню

Ø Прийди, суди, карай лукавих

Ø И будь єдиний царем землі!

До цивільної лірики безпосередньо примикає одне з пізніх, підсумкових творів Державіна - "Пам’ятник” - вільне наслідування оді Горація "До Мельпомене”. Головної є думка про право автора на безсмертя. Державін нагадує, що він перший "дерзнув” відмовитися від урочистого, пишномовного стилю похвальних од і написав

"Феліцу” в "забавному”, жартівливому "російському складі”. Крім поетичної сміливості, Державін пишається й своєю громадянською мужністю: поет не побоялася "істину царям з посмішкою говорити”. Тут він явно недооцінив себе, тому що вмів говорити царям істину не тільки з обережною посмішкою чесного слуги, але й із гнівом поета.

А. А. Бестужев-Марлинский у відомому "Погляді на стару й нову словесність у Росії” писав про Державіна: "Лірик-філософ, він знайшов мистецтво з посмішкою говорити царям істину, відкрив таємницю піднімати душі, зачаровувати серця й захоплювати їхній те поривами почуттів, то сміливістю виражень, то пишнотою описів”. Зближаючи поезію з життям, сміло порушуючи канони класицизму, Державін прокладав нові шляхи в російській літературі. В. Г. Бєлінський, порівнюючи творчість Пушкіна з морем, що увібрало в себе струмочки й ріки попередньої літератури, однієї з могутніх рік уважав поезію Г. Р. Державіна.