У кожного часу свій жанр. І якщо друга половина XIX століття подарувала світові велику кількість прекрасних і різних романів, то в XX столітті, попри недовіру видавців, відстоює свої права малий жанр. Світова література знає талановиті новели Анатоля Франса, Франсуа Моріака, О. Генрі та інших. І в російській літературі новела мала прихильників, зокрема І. Буніна. Новела «Легке дихання», написана І. Буніним, — справжній шедевр світової новелістики, тому що автору вдалося у короткій формі передати не тільки історію Олі Мещерської. За законом жанру, новела має відтворити в малій, унікальний, конкретній події з життя однієї людини все її життя, а за ним — життя суспільства, його спосіб існування. Та письменник створює неповторний поетичний образ дівчини, яка ще тільки мріє про єдине зоряне кохання, засобами модернізму. Це розширює можливості автора. 

Він ніби подає кілька різних поглядів на подію, на героїню, аби дати зрозуміти: життя людини, її особистість недоторкані, бо ніхто, крім неї, не знає справжніх мотивів вчинків і справжніх почуттів. Хтось намагається її повчати, хтось вважає її за пихату, хтось брутально нівечить її життя задля своєї втіхи, а воно, це життя — її. Ніхто не має права на нього. Та коли цей жорстокий світ насів на Олю, вона не витримує. Здається, висповідавшись щоденникові, вона мала б трохи заспокоїтися. Та сором і зневага до самої себе штовхають її на відчайдушний вчинок — показати щоденник козачому офіцерові, який вважав її за свою наречену. Чого сподівалася вона від цього чоловіка? Розуміння? Зовсім ні. Вона розуміла всю примітивність цього героя: він вважає її за свою власність і ні за що не змириться з тим, у чому зізнавалася Оля. Вона не могла заподіяти собі смерті навіть коли жити було несила. 

У щоденнику дівчина написала: «Теперь мне один выход… Я чувствую к нему такое отвращение, что не могу пережить этого!..» Вона пішла до того козачого офіцера, що не належав до її кола і ніколи не розумів дівчини, по смерть. А він не зрозумів цього й вистрелив у неї. Неможливо переказати новелу, та й не потрібно, бо за кожним рядком, за кожною деталлю життя і доля не тільки цієї героїні. «Легке дихання» вмістило цілий світ з безліччю питань і відповідей щодо сенсу буття, кохання, смерті — всього, що складає вічну загадку життя. Саме тому цей твір — шедевр світової новелістики. 

Короткі за обсягом, твори І. Буніна вміщують цілий світ. Глибокою мудрістю і любов’ю до життя вражають його оповідання, серед яких за одне із кращих вважаю оповідання «Чаша життя».

У цьому оповіданні ціла історія життя героїв — однієї жінки й трьох чоловіків Саня Дієсперова замолоду була гарною дівчиною, вродливою, веселою й безтурботно щасливою. Вона раділа життю, сонцю, літу, своїй красі. Вона кохала семінариста Іорданського, але боялася його та й батьки радили іншого, гострого на слово службовця Селихова. Вона обрала Селихова, але що то було за життя! Протягом тридцяти років чоловік її, Селихов, та Іорданський, що став священиком, жили поряд, але не віталися й постійно змагалися один із одним. 

Обидва забули про своїх дружин, бо головне було насолити іншому. І в Олександри Василівни залишилася лише одна мрія — мати свій дім, бо Селихов не обіцяв їй залишити їхній спільний дім. На що витрачене життя? Невже єдине, що в неї було, — це те саме щасливе літо закоханості й радості? Виходить, що так. На що витратили життя чоловіки? На непотрібне змагання й ненависть одне до одного. Невже в цьому сенс життя? Здається, в оповіданні є одна людина, яка знає точно, для чого жити. Третій чоловік, що був теж колись закоханий у Саню, став учителем. Усе життя Горизонтов працював, а потім повернувся до Стрелецька, аби насолоджуватися життям тут до кінця днів. Він мав неабиякий апетит, постійні здорові звички й завжди був спокійний. У нього була своя філософія. Якось отець Кир Іорданський спитав, у чому сенс його життя, і Горизонтов відповів: «В долголетии, в наслаждении им». Священик здивований, адже таке життя здається йому зоологічним, але Горизонтов твердо й переконливо відповів, що міцно й турботливо тримає в своїх руках чашу життя. Він навіть потурбувався про те, щоб укласти угоду з Московським університетом, аби його тіло по смерті вони забрали. Та живе цей чоловік лише для себе. Ніхто й ніщо йому не потрібні. Він живе, аби жити й продовжувати життя якомога довше. Отець Кир обурений. Та чи знав і сам він, як жити? Не знала цього й Олександра Василівна, яка вже давно втратила смак до життя. Вона навіть не знала, про що молитися, адже поряд не було нікого, хто був їй дорогий. Життя стало порожнім.

І. Бунін подав ці життєві історії, поставивши більше запитань, ніж дав відповідей. Та не в порадах річ. Читаючи оповідання «Чаша життя», розумієш одне: чаша життя — це дорогоцінність, але вона міліє, бо роки спливають. Треба зрозуміти це якомога раніше, поки ще є час щось змінити.