У лірико-філософській новелі «Думи старика» (1903) у формі заповіту викладаються настанови батька своїм дітям. Вони зводилися до того, щоб сини й дочки, само-вдосконалюючись, ушляхетнювали свої душі, були носіями гуманістичних ідей добра й любові між людьми, не забували про свій «нещасний народ, що все долі править і доправитися не годен», розвивали і підносили на вищий щабель його культуру і не зрікалися своєї нації.

Братовбивство, що сталося в 1894 році в сім’ї селянина Жижияна з с. Димка, викликало в письменниці багато роздумів і не одразу було нею осмислене. На 1895 дік, коли О. Кобилянська повідомляла Фр. Ржегоржа, що розпочала «довшу повість з нашого народного життя писати», чіткого уявлення про цей твір у неї ще не було.

Далі О. Кобилянська, часто вдаючись до змалювання природи, показує її в різні пори року в зв’язках з людиною, її настроями. Ось зимовий пейзаж: «Було зимою і саме в м’ясниці. Поля й толока лежали покриті грубою верствою снігу, і день у день обсіювало сонце своїм золотисто червоним світлом поверхню, викликувало луду, кришталеве мерехтіння на ній і змушувало око шукати за темною точкою, на якій воно спочило би…»

Перший вірш написала вона в 1875 році польською мовою Це було даниною культурно-мовній традиції, зв’язаній з матір’ю, яка походила з польсько-німецької родини. Згодом під впливом оточення, літератури Ольга стала писати по-німецьки. Захоплювалася дівчина малюванням і музикою. Та до малювання не була підготовлена, а на професійну освіту не могла й розраховувати. З тих же мотивів довелося облишити думку про удосконалення в музиці, хоча любов до музики, як і до живопису, пронесла вона впродовж усього життя І і це поклало відбиток на її твори.

Але в «Землі» зустрічаємося і з описом чисто містичних явищ. Якщо Домніка вірила пророцтвам ворожки, то тут письменниця відбила життєву правду, бо в темному народному середовищі забобони трималися міцно. Це бачила О. Кобилянська і в одному з листів казала, що «поважну і глибоку роль грає містицизм, сни, ворожки і т. д. в нашого мужика»

Як видно з повісті «Ніоба», О. Кобилянська дотримувалася думки, що попівське середовище на Буковині не може бути джерелом справді народної національної інтелігенції, бо в попівських родинах, як правило, панує моральний та інтелектуальний застій. Печать традиційної старосвітчини лежить на всьому укладі життя священика Яхновича.

Чи замислювався хто над тим, чому серед українських діячів культури так багато жінок? Мабуть, це риси національного характеру - гордість, висока самосвідомість, прагнення до освіти і служіння громаді - привели їх до суспільно-корисної діяльності. А також традиція, яка тягнеться від давніх іще часів - княгині Ольги, Анни Ярославни, Галшки Гулевичівни, Насті Лісовської, Марії Заньковецької, Соломії Крушельницької, Лесі Українки та інших наших славних землячок. У цьому ряду стоїть і видатна українська письменниця Ольга Юліанівна Кобилянська.

Мотив землі, питання залежності селянина від землі, вперше порушені в новелі «Банк рустикальнии», ширше висвітлення знайдуть у нарисі «На полях», а глибоке і всебічне - у повісті «Земля». Важливо відмітити, що саме в 1895 році О. Кобилянська почала писати «Землю», про що говорить у листі до Ф. Ржегоржа.

Своєю мрійливою вдачею, складом розуму і тонким відчуттям краси вона нагадує багатьох героїнь О. Кобилянської з її попередніх творів і, мабуть, найближче стоїть до Наталки («Царівна»). Після батьківського дому Зоня в пору своєї юності переходить жити до дядька, теж священика, але без релігійного фанатизму. Зонин дядько не мав значних громадських ідеалів (хоч і полюбляв, подібно до Олекси, ліберально-патріотичні розмови про народ); жив він, як і багато священиків, «для себе».

На початку 90-х років О. Кобилянська підійшла до розуміння економічної основи класової нерівності в буржуазному суспільстві. Так, один іа персонажів «Царівни» каже, що буржуазне суспільство - це такий спосіб присвоювання, котрий дозволяє бідному лише тому жити, щоб працювати на других, і то лише до того часу, доки це владолюбній верстві потрібне»

У новелі «Банк рустикальний» О. Кобилянська порушує дуже важливе питання - руйнування селянського господарства банками. Така тема в різних аспектах уже висвітлювалася західноукраїнськими письменниками (ряд оповідань І. Франка, «П’ятка» С. Ковалева). Оповідання О. Кобилянської і С. Ковалева споріднені між собою не тільки темою, але й ставленням до неї обох авторів, хоч способи зображення селян у них різні.

Невідома жінка закликає свою співбесідницю покладатися на власні, а не на «вищі» сили й офірувати їх соціально знедоленим так само, як вона, мати божа, віддала навіть свого єдиного сина на смерть заради «правди і любові» до народу.

У 1887 році (очевидно після певної обробки) О. Кобилянська надсилає оповідання до віденського журналу, що був розрахований на мало-містечкового читача і вміщав на своїх сторінках «прохідні» твори, але неодмінно на злободенні теми з гостропікантни-ми сюжетними колізіями і легким стилем викладу. Молодій письменниці здавалося, що її оповідання з яскраво вираженою феміністичною тенденцією імпонуватиме читачкам журналу

Цілком іншим вимальовується Григорій Чункач. Через пиятику Григорій деморалізувався, крав і навіть мав на своєму сумлінні смерть одного чоловіка. Усе село зненавиділо його.

Серед персонажів, що в силу різних причин (а деякі з власного бажання) відірвалися від землі і стали сільськими напівпролетарями, бачимо Петра, Анну, Домніку (коли служила в місті), Онуфрія Лопату, Григорія Чункача та інших. Заробітчанина Петра письменниця наділяє позитивними рисами: він розумний, кмітливий, розважний, інтелігентний, у нього добре і ніжне серце.