Підкресленням-повтором - лексичним, синонімічним семантичним - класик увиразнює, нагнітає потрібну барву чи гаму барв, що й створює відповідні колорит настрій, обставини, лейтмотив. А ось приклад із сучасного автора. Поїзд «ішов нічним невідомим краєм, зупинявся на якихось станціях, і тоді видно було дерева за вікном, темні, важкі, мовби з чавунного литва. Деколи в просторах нічного степу пропливали якісь накопичення темряви, схожі формою на єгипетські піраміди» (т. IV, с. 186).

З інших персонажів роману «Повія» найбільше уваги приділено зовнішності Проценка і баби Оришки. І обох подано через сприймання Христі, що цілком випливало з ідейно-композиційних концепцій твору. Адже перший зіграв реальну фатальну роль у долі дівчини, друга - ірреальну, навіяну поголосом про бабу-відьму, що так пасувало вірній прислужниці панства і робило тяжким перебування Христі у райському Веселому Куті.

Переважна більшість героїв з народу у творах Мирного - образи збірні, які в процесі типізації увібрали риси багатьох знаних письменником людей, і це нітрохи не шкодить їх індивідуалізації, несхожості з іншими, близькими за характерами й соціальним станом героями. Візьмімо, наприклад, образи Мотрі («Хіба ревуть воли…»), Пріськи («Повія») і Катрі Зайчихи («Морозенко»).

Підкресливши, що закон художнього згущення недієвого часу проти реального справно сповідувався письменником, далі цьому питанню приділяти уваги не будемо. Простежимо прив’язаність творів до тієї чи тієї історичної доби, залучаючи до обсервації згадані в них історико-часові орієнтири, часову співвідносність сюжетних подій.

Портрет у художній літературі один із засобів конкретизації художньої розповіді, індивідуалізації героя. Справа автора - чи підкреслити в зовнішньому вигляді тільки окремі, найвиразніші риси, чи подати докладний його опис. Але без портрета - герой без лиця, якийсь символ, позначка людського образу, «некто», як кажуть росіяни.

Кінець XX - початок XXІ століття. Цей період важливий тим, що в українській літературі з’являються поети і письменники, імена яких відомі і шановані і зараз. Знайомлюсь з творчістю Панаса Мирного - майстра психологічного роману. Я захоплююсь його творами, бо вони легко читаються, з цікавістю сприймаю епізоди оповідань.

Зачитувались ви коли-небудь літературою про розбійників? Так, так, про тих, що грабують на великих шляхах вночі, а може, й серед білого дня; про тих, що вбивають, вирізають цілі сім’ї. Я не закликаю вас на шлях розбійництва, тому не шукайте, де можна дістати зброю. Просто ми з вами зараз будемо говорити про один пригодницький роман, правда, не зовсім пригодницький, але пригоди там, запевняю вас, є.

З нарису «Подоріжжя…» літературознавству давно відомо, що прототипом Чіпки був реальний розбійник із с. Заїченці Василь Гнидка. Але дуже й дуже далеким. Власне, з життя Гнидки взято лише епізод останнього пограбування, щире кохання до дружини й погані стосунки з матір’ю. Та й узято з переказів, де вже була певна домішка легенд.

Чіпка Вареник - це не просто образ із твору Панаса Мирного. Це, певною мірою, образ-символ свого часу. На перехресті суспільних перетворень завжди виникає критична маса, що готова вибухнути. Але що є підґрунтям такого вибуху? До чого це призведе?

Хоч як модно і заманливо повести мову про концепцію часу у творах Мирного, що сягає й тривалості звучання слова у художньому тексті, робити цього не будемо. Бо цілком поділяємо думку Д. С. Лихачова, що для вивчення літератури найсуттєвіший не погляд на проблему часу, а «сам час, як він відтворюється й зображується в художньому творі».

На розвінчання тупої поліцейсько-охоронної сили самодержавства Мирний, після кріпосників, чи не найбільше віддав своєї сатиричної майстерності. Погляньмо на товариша прокурора ІПестірного («Лихі люди») в епізоді відвідин Телепня в тюремній камері. Розчинилися двері. Увійшло двоє. Одного Телепень упізнав відразу.

Сатира гуморески «Дурниця» спрямована насамперед на тупу поліцейсько-охоронну машину самодержавства з підкресленням примарності «дарованих свобод», практичної позазаконності царських же законів, покликаних забезпечувати найзвичайнісінькі права людини. Б’є сатира і по ліберально-поміркованих інтелігентах, котрі, дрижачи за свою ситість і спокій, при перших же порухах державного кулака сховалися в лояльність.

Вершиною критичного реалізму Панаса Мирного є його роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Працюючи в суді, письменник часто здійснював подорожі по Полтавській губернії. Під час однієї з таких поїздок від Полтави до Гадяча він почув від візника сумну розповідь про розбійника Василя Гнидку, засудженого до каторги

Мирний увійшов у літературу, коли в письменницькій практиці ще не вишукувалися опорні деталі, здатні акумулювати в собі всю ту чи ту картину дійсності (знаменитий чеховський відблиск від скельця на греблі для передачі місячної ночі, портретні деталі у творчості В. Стефаника, М. Коцюбинського), найпершим завданням-призначенням деталі була достовірність та докладність змалювання предмета, явища, характеру.

Корінні питання доби у різних вимірах і виявах - знесення кріпосництва і ліквідація його залишків, шляхи капіталістичного розвитку в умовах самодержавства, революційні ситуації 60-х і 70-х років, народницький рух, перша російська буржуазно-демократична революція, обезземелення селянства й класове розшарування села, зародження куркульства як класу, заробітчанство, переселення, поліцейські розгули, земство як груба самодержавна підробка демократичного органу, лібералізм буржуазної інтелігенції - все це відбито у творах Мирного.