Зображення буржуазного середовища в «Царівні» порівняно з «Людиною» значно виразніше, персонажі змальовані різнобічніше, їхні вчинки краще вмотивовані. Хоча письменниця змальовує буржуазну інтелігенцію в суспільно-моральному та сімейно-побутовому аспектах, вона ніде не зловживає живописанням побуту. Лише тоді письменниця вдається до опису обстановки, речей, коли через ставлення персонажів до них прагне розкрити типову рису того чи іншого характеру. Суспільне середовище привертає увагу письменниці насамперед з ідейного і морально-етичного боку: вона намагається розкрити переконання персонажів, регулюючі принципи їхньої поведінки, їхні характери, психологію Звідси й головна увага у повісті приділяється питанням морального становлення особистості. Тож зв’язки, суперечності, симпатії, антипатії і взагалі взаємовідносини молоді, «історії зростання й організації» характерів становлять сюжет повісті.

Виникає питання: як міг Орядин так скоро зневіритися в усьому? Адже ж це було тільки перше серйозне випро-буваннівйерша невдача на шляху до обраної високої мети. Чимало важив тут запальний, «змінливий» характер персонажа. Одначе не тільки в характері героя слід вбачати причину його морального падіння-^Шмотивовуючи соціально й психологічно переродження Орядина, О. Добилянська показує суперечності у його поглядах же прії першій розмові з Наталкою^ коли” Орядин викладай тф своє життєве кредо, свої погляди на суспільний процес, він’ поруч з правильними міркуваннями, що йшли від марксистського розуміння розвитку історії, висловлює й такі думки, що відповідали інтересам консервативних сил.

Простому людові віддає вона свою любов, добро й благородство душі. У любові до народу, прагненні бути йому корисним, в найтяжчих обставинах зберігати людську гідність і ясність духа - в якостях душі, а не в походженні письменниця вбачає велич людини і з цим пов’язує своє розуміння «аристократа духа» ‘.’ її ідеї підхоплює наймолодше покоління. Онук аристократки складає перед померлою німу присягу - стати таким, як бабуся, і завжди бути вірним своєму народові. «О, він додержить свою обіцянку. Вона станеться правдою. Такою правдою, як було правдою те, що подивляв її, що боролася до послідних сил з суворістю життя, що був її внуком - і був сином пригнобленої нації… його очі, звернені на помершу, запалали» (І, 406),

Палким запереченням покірливості, всякого приниження людської гідності сповнені новели «Жебрачка» і «Покора», але образи в них, стосовно «Аристократки», цілком інші. Відмінні тут і засоби зображення. В «Аристократці» життєві факти передавалися через авторську оповідь, опис і діалог. У «Жебрачці» та «Покорі» дійсність змальовується в ліричному ключі і передається через враження й думки митця, що виступає дійовою особою. Події тут розгортаються в тісному зв’язку з розквітлою всіма барвами природою, що виступає різким контрастом до долі людей. Більше того, в «Жебрачці», ми б сказали, природа, напоєна сонячним світлом, виступає навіть дійовою особою. Герой «Жебрачки», зачарований навколишньою природою, її красою й гармонією, чує однотонне жалібне скавуління жебрачки, яке дисонансом вривається в гармонію душевного настрою, викликає роздратування, гострий неспокій у митця. Після того, як він побачив, що це була з красивим профілем цілком сліпа жінка і тому вимушена просити милостиню, а відтак за кожен гріш складати скиглячим голосом подяку, митцем оволоділо «несказанно гидке чувство». Навпаки, оте

Це часто вживане поняття в творах О. Кобилянської критики безпідставно пов’язували з ніцшеанським розумінням артистократиз-му. Тим часом поняття це Кобилянська ще у 80-х роках, коли про Ніцше ще й не чула, запозичила від Є. Марліт і вживала в подібному до німецької письменниці розумінні почуття покори, що його лишила знедолена мати та її «пташенята» під вікном митця збуджує в його душі сумний роздум про майбутню долю дітей, яким стелиться така ж дорога, як і матері, викликає біль за потоптану гідність людини.

У такому ж ліричному аспекті, як «Жебрачка» й «Покора», де увага письменниці майже повністю зосереджується на зображенні душевного стану, відчуттів та емоцій персонажа, написана й лірико-філософська новела «Мати божа» (1894). Тут ставляться питання смислу людського життя, гуманізму, місця митця в суспільстві. Героїня новели, як і в «Жебрачці» та «Покорі», теж митець, людина з багатою фантазією, з розвинутою асоціативною пам’яттю, емоціонально чутлива і вразлива. Не доводиться заперечувати й того, що в новелі є чимало суб’єктивного, того, що глибоко хвилювало її авторку. Звідси величезна емоційна наснага твору (особливо в другій частині). Новела О. Ко-билянської багата на психологічний підтекст. У ній поєднуються два плани зображення - реальний і фантастичний, використано алегоричні образи, до яких раніше чи пізніше від О. Кобилянської вдавалося чимало прозаїків і драматургів. Досить нагадати оповідання В. Гаршина, драму «Ганеле» Г. Гауптмана, «Сон» Панаса Мирного.

Починається новела лаконічною пейзажною картиною, яка міцно зв’язана з дальшим розвитком дії. Надворі осінь, присмерк, тиша. По шибках вікна спливають чисті, немов людські сльози, дощові краплі. Вони викликають несподівані, але психологічно глибоко вмотивовані реалістичні асоціації про людські відносини у світі, де одні панують, бо мають стільки «тисяч», скільки котиться по вікні дощових крапель, а інші з горя виплакують стільки ж сліз. Перед героїнею - митцем, що прагне подолати сумніви і знайти своє місце в суспільстві,- життя ставить свої нерозгадані загадки: де, як добувати нові моральні цінності, в чому смисл суспільної праці людини? Такі питання насамперед бентежать творчу думку героїні, що опиняється перед дилемою. Можна б поринути в абстрактну красу з «зарисом чистоти», надкласової любові до людей, в якій «затонули і «вартості», і сучасна мораль, і сльози горя, і саме горе» (І, 433). Або ж полинути у світ фантазії і видумувати такі мелодії, котрі поривали б «своєю чистою красою», своїми звуками «пронизували б душі», «вимивали 15 все зло, що намулилось, і позолочували б те, що занедбане, поблідло, почорніло» (І, 433). Міркування про обидва ці шляхи мало чим різняться між собою. Але життя із своїми соціальними контрастами невблаганно напливає на душу героїні, що б’ється в пошуках такого служіння, яке б приносило добро людям, відповідало чесній громадянській натурі героїні-митця, що «помимо своєї молодості і її прав, жила лиш горем, коли задля других вела безсонячне життя, немов у країні мряк» (І, 436), а тепер опинилася на роздоріжжі, огорнута сумнівами.

Поставивши перед героїнею складні питання, письменниця прагне дати на них відповідь і переводить свою розповідь у план умовний, використовуючи художній прийом сну, під час якого героїні з’являється невідома жінка. Вона уособлює ідеї добра й душевної чистоти, правди й любові - любові до соціально знедолених - і пов’язується ліричною героїнею з образом божої матері. Цей образ ніяк не можна ставити у якийсь зв’язок з поглядами письменниці на релігію так само, як образ Марії в однойменній поемі Т. Шевченка або образ божої матері в «Молитве странника» М. Лєрмонтова. У Кобилянської він побудований, як слушно зауважує В. Пасічний, «на основі тогочасних уявлень про символ душевної чистоти, краси, благородства і т. п. людини» , подібно, як поетичний образ — «царство боже» в поезії ї. Франка «Товаришам з тюрми». О. Кобилянська віддала данину тисячолітній традиції, яка пов’язувала з цим образом кращі людські етичні ідеали. На думку письменниці, найкраще виразив їх Рафаель у картині «Сйсстинська мадонна», показавши в ній велику людяність, моральну силу і чистоту («Віщуни»). В новелі образ матері божої служить художнім прийомом і застосований з тією метою, щоб розбити в героїні тимчасову індиферентність до соціальних питань саме в той час, коли вона затужила за особистим щастям, відновити в ній громадське начало - виступає, отже, в умовній ролі протагоніста. Невідома жінка нагадує героїні, що вони зустрічалися вже не один раз: були разом і біля малих сиріт, і біля робітниці з фабрики, що від тяжкої праці й нужди передчасно осліпла, і біля старої вдовиці, для якої власні діти стали прокляттям, і біля багатьох інших покривджених життям.