У повісті «Через кладку» О. Кобилянська вступила в суперечність зі своїми попередніми поглядами на буржуазне суспільство. Це виявилося не тільки в змалюванні образу Мані (показу під кінець повісті її куцої мрії - стати дружиною заможного урядовця і вести спокійне життя на старосвітський лад), але й при змалюванні образу Богдана та інших.

Справді, носієм яких позитивних суспільно-політичних чи морально-етичних прагнень може бути Богдан Олесь, що знає лише роботу в канцелярії і милується затишним домашнім побутом? При змалюванні цього трохи рефлектуючого буржуазного інтелігента викривальні цілі відсутні. Більше того, від його імені ведеться розповідь у повісті, написаній, як і «Царівна», у формі щоденника. Будучи студентом, Богдан, подібно до Орядина, «захоплювавсь… агітував… покликував до бою й ненависті, ораторствував, де б не случилось, вогненними барвами й малював, вкладаючи все своє я в «будучність», вірив і присягався ідеї - і був молодий. Безконечно молодий» (III, 10). У цій лаконічній характеристиці переказано всю «громадську біографію» Богдана до того, як він став на шлях «практичного смислу» - жити для себе. Про свою колишню позірну громадську діяльність Богдан згадує тепер з неприхованою іронією. Це було скороминущє юнацьке захоплення, а все те, що він робив, «не було чимсь свіжим (а може, навіть і правдою)… не було внутрішньою потребою, а сліпим наслідуванням дрібних учинків таких інших» (ПІ, 54), як і він. Відкинувши давнє сліпе слідування за іншими, Богдан ізолюється від громадської праці, від будь-яких етичних ідеалів, шукань. Він просто хоче бути далеким «від усього голосного, болючого, негармонійного», хоче прожити так, щоб ніщо «не шарпало душу обов’язками всякого роду»  вдовольняється спокійним життям на старосвітський лад.

Свою бездіяльність герой пояснює тим, що він, інтелігент, який засвоїв здобутки цивілізації, звички й манери свого середовища, «не вилупився з усіх лушпин мужицтва», у нього «лежить ще в крові підданство, підлість, покора, прокляте безсилля», які успадкував від батька, що походив із селян. Внаслідок цього, мовляв, його «діла й поступування», як і багатьох інтелігентів, що вийшли з селян, «отяжілі, безправні й недалекосяглі, що топчуться на одному місці без широкого горизонту, крім погляду в заплакану традиційну минувшину і вузької перспективи будуччини» (III, 54). Леся Українка цілком слушно зауважувала, що антитеза аристократизму й мужицтва, яка провадиться в повісті,- надумана. Тим більше, що чогось специфічно мужицького (крім заяв самого персонажа) в образі Богдана не видно.

У своєму житті, влаштованому на старосвітський лад, Богдан задовольняється «пересиченою буденщиною» і вирватися з неї не прагне. Тому невиправданою є думка О. Бабишкіна, що Богданові «властива наполегливість у досягненні своєї мети» (І, 50). Герой ніякої мети перед собою не ставив, безвільно волікся за плином життя. Тим більше, якщо взяти до уваги й те, що він наділений талантом письменника, якого не хоче проявляти, щоб не «шарпати нерви». Один із персонажів цілком слушно зауважує, що з таких людей, як Богдан, виробляються «урядові машини» і такі ж деспоти, як його мати. Для цього він має усі нахили: самозакоханість, зарозумілість і ту тверезість, що іноді межує з цинізмом, прагнення «на все, хоч ніби неза-мітно, п’ятно свого я класти» (III, 23).

Найбільш гармонійною постаттю у повісті є Нестор Обринський, поважний і глибокий, що «жив у своїй праці на будуче» і «вгору йшов трудним, тяжким шляхом сам-один, але - все вгору» (III, 103). Але Леся Українка в листі до Кобилянської справедливо зазначала, що «історія Нестора» «артистично не є конечна в повісті» ‘.

Історія Нестора (формування характеру і його розвиток, взаємини героя в сім’ї, з коханою Наталкою Ливенко, дівчиною трохи несамовитої вдачі, хворобливої амбіції) становить другу сюжетну лінію в повісті. Образ Нестора змальований найбільш переконливо, хоча й тут наявні ознаки чисто літературних ремінісценцій. 1 ак, скажімо, зовсім недоречно письменниця заставляє підлітка Нестора виявляти значний інтерес до павуків. Уся сумнівна історія з павуком, що виступає в повісті «злим оменом» Нестора, запозичена з твору буржуазного німецького письменника Г. Еверса «Оіе Зріппе» і робить неприємне враження. Не зовсім оригінальним виступає Нестор, коли письменниця примушує його висловлювати «свої думки» про потребу інтелігенції пізнати себе через призму культури і потім організуватися, сприяючи організації усієї нації в одну могутню силу тощо.

Нестор - це тип чесної, мужньої і цілеспрямованої людини з добре розвинутим почуттям колективізму, гуманності. Ці риси виробилися в щоденній праці, де Нестор виявляє велику силу волі, самовідданість. Таким же благородним, сталим у почуттях показаний він у взаєминах зі своєю коханою. Нестор самостійно прокладає дорогу в життя, самостійно виробляє свої етичні погляди. Він сторониться тих «політиків», для яких народні інтереси стають «лише ґешефтом», торгівлею, так само, як і для тих газет, які щодня «зміняють свої погляди» і тим самим винищують у людей здатність самим виробляти суспільно-громадські переконання. Богданові Нестор каже: «Бачите, як візьму я який часопис у руки, а особливо ті, що щодня виходять, мені здається, я входжу в ресторацію, де кожний говорить своє. Я втікаю з таких кімнат, бо там тяжке повітря… душа починає заплямлюватися, і я стою з себе невдоволений… Все, що роблять, пишуть, говорять, видається мені без якоїсь рівноваги й твердої сили… лиш для особистого вдоволення, по-гешефтярськи» (III, 103).

Займаючи скромну посаду юриста, Нестор з головою поринає в цю роботу, бо вона приносить користь селянам. І виконує він свої обов’язки без галасу і крику. Тут він знаходить не тільки моральне вдоволення, а й ту красу, про потребу якої в житті він говорить не раз. В особі Не-стора вкладені великі духовні сили: він критично мислить - «прагне визволитись з-під гніту традиційних, догматичних істин, хоч поки що і не має якоїсь певної соціальної основи для своїх устремлінь. Леся Українка писала, що «ціла історія Нестора» «мене захопила з душею, бо мені здалося, що я її знаю і що все те так і було». В образ Нестора знаходимо дальший розвиток тих рис, що були притаманні Іванові Марко з повісті «Царівна».

Лену з «Царівни» і т. д. Отже, порівняно з героями «Царівни» персонажі нової повісті за винятком Нестора духовно вищі не стали, думками дальше й глибше не сягнули. Бездіяльність головних персонажів негативно позначилася на композиції повісті. Дія в ній проходить мляво, немає гостроконфліктних ситуацій.

Значно вищою з ідейного боку була створена дещо пізніше повість «За ситуаціями» (1913). Становлення таланту і його доля в умовах буржуазного суспільства, винаро-довлення й денаціоналізація української інтелігенції - такі питання порушувалися не раз письменницею. Та все ж вони були дуже важливими й актуальними, життя не знімало їх з порядку денного. У повісті О. Кобилянська не вдається до конструювання «національних типів», вона правдиво розкриває задушливу атмосферу, в якій гинуть талановиті люди, викриває тих буржуазних інтелігентів, які лицемірно рядяться в патріотичну тогу або зрікаються своєї батьківщини.