Олесь Гончар - один із найвидатніших українських письменників. У своїх творах він порушує пекучі проблеми життя, а найбільше - проблему духовності. Адже тільки тоді людина є людиною, коли вона любить свій край, почуває відповідальність за збереження природи, історичної та національної пам’яті, коли вона працьовита, добра і щедра, чутлива до краси. Все це віднайшло своє повне вираження в образах героїв роману «Собор». Цей твір звернений як до сучасників, там і до прийдешніх поколінь із закликом зберегти «собори душ ваших!» Зачіплянський собор - центральний об’єкт роману. Собор - суддя, і навітм не в метафоричному значенні. Дивлячись на людей, так чи інакше пов’язаних із цією історичною пам’яткою, читач може аналізувати їхні характери, мрії, прагнення, вчинки тощо. Найбільш яскравим образом роману, на мою думку, є Єлька Чечіль. її доля дуже складна: сирітство, колгоспна каторга, приниження, жахливе тавро «збитої роси», але тим сильнішою й духовно прекраснішою є героїня.

Чи була б нона щаслива, будучи інакшою? Гадаю, що ні! Сила ж її духу вражає, як і розум. Н умовах цілковитого тоталітаризму (навіть не маючи паспорта) Єлька знаходить сили, щоб втекти до іншого життя. А що чекало на неї у рідному селі Вовчугах? Лише повна самотність, принизливе глузування, важка праця «до сивих кіс», деградація. А, може, висока честь - доглядати призову корову”? Звісно, дівчина це розуміла і, будучи наполегливою, сильною, духовно багатою, освіченою, прагнула іншого. Серце Єльки пережило багато тяжких випробувань, але вона все подолала. Було й добре в її житті, й підступне. Це і допомога дядька Ягора, який зрозумів і прийняв до себе жити бідну дівчину, і кохання Миколи Батлая, і навіть залицяння Володь-ки Лободи. Єлька спочатку симпатизує йому - він здасться уважним, дружелюбним. Але згодом вона розуміє, що його «солодкі слова» - лише принада. Бо молодому кар’єристу потрібна передова дружина, бо це - шлях до безхмарного життя.

Справжнім ідеалом, про який мріяла дівчина, став для неї Микола - чесний, розумний, працьовитий хлопець, який прагне допомогти односельцям врятувати собор та захистити їх від екологічного забруднення. Як пі прагнення народилися у цього синьоокого, чорночубого юнака? Адже довелося йому побачити світ в окопі, під свист снарядів і вибухи бомб, а потім пізнати голод, скруту, бо, допомагаючи матері, ходив по селах «міняти» й трохи не замерз. Мабуть, оті сонячні степи, що «змалку входили в свідомість дітей», та край козацької слави, сиві могили та отой собор - «…шедевр, поема степового козацького зодчества» - виплекали в нього почуття прекрасного. І не тільки в нього, стежину до свого Щастя знайшла і Єлька. її зустріч з Миколою наповнюють життя іншим, зовсім новим світлим сенсом. Гадаю, що такий образ парубка не застарів за сорок років, бо роман О. Гончарем був написаний у 1968 ропі. Чесність, розум і духовна краса ніколи не стануть «зайвими» - вони потрібні завжди будь-якому хлопцеві й дівчині.

Єлька і Микола приваблюють нас щирістю й скромністю, світлими поривами своїх молодих сердець, ясними думками і чистими ідеалами. Від щирого серця їм симпатизує і сам письменник.

Що допомогло героям вистояти і зберегти свою гідність? Саме духовність - стверджує автор усім змістом роману. Отже, О. Гончар створив прекрасну галерею духовно багатих, щедрих на добро людей і вивів проблему збереження високої духовності на перше місце. Письменник закликає нас, молоде покоління, берегти свою духовну культуру, бо історичне і культурне безпам’ятство перетворює людину на перекоти поле, що не тримається корінням за рідну землю і лише засмічує її, а душу її з величного храму перетворює на руїну - купу цегли. Письменник-громадянин закликає кожного з нас не допустити такої руйнації, збагачувати красу свого духовного світу, бо ми «козацькі діти», як святиню маємо берегти пам’ять, дорогоцінні набутки минулих віків, оберігати їх і примножувати, дбати про наш внесок до скарбниці мистецької історії.