Кiнець XIX столiття позначився в iсторiї українського народу масовим зубожiнням i розоренням селянських мас, коли тисячi селян-бiднякiв, залишились без землi i домiвки i змушенi були шукати засобiв виживан ня в складних суспiльних умовах. Це явище майстерно втiлив Iван Франко в оповiданнi «Добрий заробок» (1881). Вже в самiй назвi твору зримо вiдчувається пiдтекст, гостра сатира на тогочасну дiйснiсть i уряд, який «добре» вiддячив за чесну працю свого громадянина.

Я читала це оповiдання легко i швидко. Але потiм раптом зрозумiла, що ця «легкiсть» - дуже вдалий мистецький прийом автора. Франко, змальовуючи трагiчний, фатальний для життя свого героя випадок, неначе навмисно уникає рiзких слiв гнiву й осуду в його оповiдi. Цим, на мiй погляд, письменник пiдкреслює типовiсть такого випадку: дiд Панько сприймає його як закономiрне явище, навiть iз гумором ставиться до здiйсненого над ним безправ’я. Цим тiльки посилюється наше спiвчуття до нього.

Але спочатку селянин розповiдає про причини, якi змусили його погодитися на «добрий заробок». Вiн - так званий «халупник», у якого нема землi, «всього-на-всього одна хатина та й та стара. А тут жiнка, дiточок двоє, коби здоровi, треба чимось жити, треба якось на свiтi держатися». Вiн весь час у роботi: то мiтли робить i продає їх у мiстi, то, коли приходить зима, дiстає «що вiд людей за роботу». «Але що дiяти, - каже вiн, - треба заробляти, треба як мож своїм свiтом токанити».

Таким постає перед нами цей працелюбний селянин iз високим почуттям порядностi й гiдностi. Хiба може вiн дозволити, щоб голодувала його сiм’я? Хiба може вiн не виконати обiцяного, повiривши у чеснiсть незнайомого панка у мiстi?

Правда, з перших же хвилин не лежала у Панька душа до цього пiдозрiлого незнайомця, який був «горбатий, головатий, як сова, а очi у нього сiрi та недобрi, як у жаби». Менi здається, що Франко недарма подає саме такий портрет цiсарського чиновника, бо в такий спосiб вiн намагається пiдкреслити всю потворнiсть й огиднiсть тогочасного уряду.

I ось ми знову бачимо Панька разом iз жiнкою у важкiй роботi, коли за тиждень вони зробили сто мiтел. Ледве дихаючи, пiд глузливi питання людей принесли вони їх до мiста, а панок вклав у їх зраненi роботою руки квиток замiсть грошей, за яким вони, як з’ясувалося пiзнiше, повиннi були сплачувати податок.

Та хоч i терпить Панько лихо, але не втрачає почуття гумору - i в цьому його моральна перевага й перемога над цiсарським урядом. Вiн насмiхається над вiйтом - адже за чотири роки вiн завинив владi 60 ринських, а хату продали лише за 15!

Так, ситуацiя, на думку Панька, смiшна. Але це - смiх крiзь сльози. Таким сумним гумором лише пiдсилюється трагiзм бiдного селянина, який позбувся власної хати.

…Оповiдання прочитано до кiнця. Та мене не залишає почуття гiркоти i жалю, навiяне трагiчною кiнцiвкою: мрiя про «добрий заробок» перетворилася у зароблене нещастя. Глибоко жаль цього довiрливого, працелюбного i щирого селянина, бо вiн дуже сподобався менi. Але над цими почуттями теплоти i прихильностi стоїть гнiв i огида до цiсарського уряду з його свавiллям. Саме в цьому, напевно, i полягає неперевершена майстернiсть I. Франка - лiтописця своєї сучасностi.