Iван Франко - новатор у галицькiй лiтературi. Не тiльки у формi, лiтературнiй манерi, а й у своєму ставленнi до фактiв життя, якi вiн змальовує.

Його цiкавлять соцiальнi й економiчнi сторони сiльського життя, гнiт, страждання i всяка кривда. Наскрiзь гуманний, людяний, Франко вiддає своє серце i всi свої симпатiї тим, хто «в потi чола» добуває хлiб не тiльки собi, але й iншим, тим, що самi не працюють… Разом з вiрою в людину у Франковiй душi живе вiра в свiтле майбутнє нашої землi. Воно прийде, те нове життя, прийде у свiт нове добро, треба тiльки розбити тверду скелю неправди i пробитись до свiтла, хоч би й довелось вкрити кiстками шлях до нового життя. Ця свята вiра лунає у Франковому вiршi «Каменярi». Iвана Франка ми називаємо Каменярем за його завзятiсть у боротьбi з вадами на шляху до прогресу, ´енiєм - за всеосяжнiсть охоплення життя, розмаїття поставлених проблем i думок, нашим нацiональ ним пророком, бо вiн звершував найкращий подвиг - вiв свiй народ до щасливої долi. Титаном працi ми величаємо Франка. Та справжнiм гiмном колективнiй працi, що прокладає дорогу в новий свiт, є твiр «Каменярi». Образ каменярiв, «в одну громаду скутих», озброєних важкими залiзни ми молотами, пiд ударами яких рушиться скеля старого задушливого свiту, виростає до узагальненого показу революцiонерiв, борцiв за нове життя, за добро i щастя. «Каменярi» - твiр величезної поетичної сили i вражаючої майстерностi. Перша строфа дає зорове уявлення про велич картини: на «безмiрнiй та пустiй i дикiй площинi», прикутий ланцюгом до височенної гранiтної скелi, стоїть каменяр. «А далi тисячi таких самих, як я», - говорить поет, - i зображує їх:

У кожного чоло життя i жаль порили,

I в оцi кожного горить любовi жар,

I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,

I плечi кожного додолу ся схилили,

Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.

Образ каменярiв, який з надзвичайною силою втiлює красу i велич колективної працi, не втратив свого iдейного й художнього значення i для нас. Як каменярi падають на шляху до нового життя, знесиленi, так i iншi, що заступають на їхнє мiсце, йдуть, не збавляючи кроку, бо свiтить їм яснiсть iдеалу:

I всi ми вiрили, що своїми руками

Розiб’ємо скалу, роздробимо гранiт,

Що кров’ю власною i власними кiстками

Твердий змуруємо гостинець i за нами

Прийде нове життя, добро нове у свiт.

Все життя i дiяльнiсть Iвана Франка були невтомним руйнуванням скелi капiталiстичних вiдносин i будуванням дороги до щасливого майбутнього рiдного народу-трудiвника. Щоб прийшло на землю сподiване щастя, треба великої працi. Щастя не дається задарма. Треба забути свої вигоди, свої дрiбнi iнтереси, треба загартувати в собi волю - зробити руки свої сильними, голову свiтлою, серце гарячим…

I взагалi, був нам Каменяр спiвцем вiдради, вiри, надiї, гартував своїм мiцним словом духовнiсть поколiння.

Символiка вiрша Iвана Франка «Каменярi»

Височить на Личакiвському кладовищi у Львовi на могилi Iвана Франка пам’ятник: могутнiй каменяр розбиває молотом гранiтну скелю. Так постать письменника символiчно злилася з образами створених ним будiвникiв нового суспiльства, яких вiн возвеличив у вiршi «Каменярi» (1878). Цей вiрш не можна читати без хвилювання: романтизм його захоплює i пiдносить, викликає глибоку повагу до тих, хто проголошує свою мету:

…своїми руками

Розiб’ємо скалу, роздробимо гранiт,

Що кров’ю власною i власними кiстками

Твердий змуруємо гостинець i за нами

Прийде нове життя, добро нове у свiт.

Та щоб прийшло це «нове життя», треба повнiстю зруйнувати старе, яке з рядкiв вiрша постає перед нами в образi височенної гранiтної скелi, кам’яного чола. I тiльки «кривавий труд» каменярiв спроможний знищити, розбити це чоло, щоб «в тисячнi боки розприскалися штуки та вiдривки скали». Франко змальовує фiзичнi страждання, якi супроводжують працю каменярiв, щоб «п’ядь за п’ядею» прокладати дорогу у свiтле майбутнє:

Хоч не одного там калiчили тi скали,

Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.

Каменярi не чекають нашого спiвчуття за їх страждання, i я це зримо вiдчула, прочитавши:

I кожний з нас те знав, що слави нам не буде

Нi пам’ятi в людей за сей кривавий труд.

Але в цьому менi не хочеться з ними погоджуватися, бо вдячна людська пам’ять возвеличила їх подвиг заради нащадкiв. Цей подвиг каменярi здiйснювали, потерпаючи вiд фiзичних i моральних втрат, коли доводилось поривати з минулим:

…i в нас не раз душа болiла,

I серце рвалося, i груди жаль стискав…

I хоч за ними «сльози ллють малi, жiнки i дiти», але каменярi свiдомо йдуть обраним шляхом, бо перед ними - свiтла мета: «i щастя всiх прийде».

Прочитавши вiрш уперше менi здалося, що вiн переобтяжений картинами виснажливої працi i фiзичних мук будiвникiв дороги. Та потiм я зрозумiла: в такий спосiб поет символiчно вказав на ту страшну цiну, якою добувається щастя, особливо, коли це щастя спiввiтчизникiв.

А за нього можна «кров’ю власною i власними кiстками» виборювати нове життя, в якому «щастя всiх прийде по наших аж кiстках».

Iван Франко вiрить у це i переконує нас, читачiв сьогодення, що його каменярi, «не герої… i не богатирi», жили i виборювали майбуття iз щирою вiрою у те, що їх громадське призначення - «скалу сесю розбить» заради вiдродження рiдної землi.

Я впевнена, що «Каменярi» нiкого не залишать байдужим, бо вiрш цей (виражаючись символiкою мови Франка) написаний i пронизаний кров’ю i потом борцiв-патрiотiв, каменярiв нашого сучасного суспiльства.

I сьогоднi, коли наша Україна вiдзначила десятилiтнiй ювiлей проголошення своєї незалежностi, їх образи постають перед нами з новою силою, викликаючи глибоку повагу i вдячнiсть.