Iвана Франка ми знаємо як великого українського письменника i громадського дiяча. Його життя i творчiсть були тiсно пов’язанi з життям народу, вiдображали його бажання i прагнення, вiдкривали рiдному народовi широкi обрiї свiтової культури. Наскрiзь людяний Франко оддає своє серце i всi свої симпатiї тим, хто «в потi чола» добуває хлiб не тiльки для себе, але й для iнших, тих, що самi не працюють. Разом iз вiрою в людину в душi Франка живе вiра у свiтлу будучнiсть нашої землi. Тема Пiдгiр’я у Франка розкрита у рiзних творах, таких як «По селах», «Пiдгiр’я взимi», у збiрцi «Борислав», «Трагiчна доля пiдгiрського селянина». У цих творах у поета виникає свiтлий сум, навiяний спогадами про зустрiчi з краєм свого дитинства, зеленим, до болю рiдним Пiдгiр’ям i його селами невеселими, рiчками, «маленьки ми хуторами серед лук i нив», простими хлопськими хатами, де вiн жив i переживав свої моменти осяйнi i першi розчарування. Iван Франко зображує не тiльки природу Пiдгiр’я, але й пише «про бiднiсть, голод, муку, про хворих дiтей, що тут сотнями мруть, про ту безпро-свiтну розпуку». Поет ставить собi таке болюче питання: «Невже-таки вимерло всяке життя… Пiдгiр’я моє ненаглядне?»

Оскiльки Франко завжди стояв за правду i проти кривди, у багатьох його творах розкрита ця тема. Твори про Пiдгiр’я не є винятком. Тема правди i кривди розкривається у нихз винятковою силою у таких рядках:

Я думав про тисячi людських п’явок,

Що кров ссуть iз люду найлуччу,

Про тисячi кривд, i неправд, i оскорб,

Що рвуть i брудять його душу.

Цi роздуми також бентежать душу поета, коли вiн їде «в сумрачну нiч» у вiршi «Пiдгiр’я взимi».

У вiршi «По селах» Франко описує селянську хату, де «нiч трохи не в пiв кiмнати, iз зачiпком i припiчком iз глини». I де головне - це поїсти та вiдпочити вiд працi, «мов родивсь цей люд лиш для роботи, а на хлiб вся праця йде кривава». Про iнше люди i не думають. Не дбають навiть про одяг. У кожного по кожуху й по парi чобiт, на стiнi в кожнiй хатi «розвiшанi довкола дерев’янi давнi богомази: страшний суд, Варвара i Микола, чорнi вже вiд диму». Весь цей бiдний скарб передається вiд батькiв до дiтей та онукiв. Люди навiть звикли до злиднiв.

Iван Франко так правдиво описує життя народу, що аж сльози та бiль з’являються, жах за минуле нашого люду виникає у кожного з нас.

У творi «По селах» перед нами постають вражаючi картини з такого й жорстокого визискуваного життя робочого люду Галичини. Свою збiрку I. Франко не випадково назвав «Мiй Iзмарагд». У староруськiй лiтературi «iзмарагдами» називали збiрки статей та притч настановчо го характеру, в яких читач знаходив вiдповiдь на тi чи iншi питання повсякденного життя. Використовуючи теми й сюжети iз стародавнiх книг, вiн виступив з непримиренною критикою, як сам зазначив, «колiнопреклонної, поклонобiйної та черствосердої» моралi християнства.