Олександр Довженко в своєму «Щоденнику» записав: «Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» - це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо». І сама назва твору «Україна в огні» готує читача зустрітися з трагедією народу, печаллю, сумом і смертю. Не можна спокійно читати Довженків опис: «Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес… Горіло все… Усе гинуло…» І таких жахливих картин пожеж у кіноповісті багато, за їх допомогою автор хоче показати страждання своєї країни, муку її синів і дочок, трагедію держави. «Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилося по недобитих вокзалах», - читаємо у кіноповісті і бачимо сплюндровану землю, безутішних матерів та вдів, відчуваємо їхнє горе.

«Україна в огні» не сподобалась Сталіну, бо в ній - розповідь про війну, яка болем озивалася в серці кожного, бо не співав О. Довженко слави «батькові народів», бо гіркими сльозами плакав над долею українського народу. Жіночі образи твору символізують долю України, розтерзаної фашистами. А доля родини Лавріна Запорожця - це доля всього українського народу, мужнього, нескореного і героїчного, адже навіть ворог високо цінує мужність цього народу.

О. Довженко, як безпосередній свідок і учасник фронтового життя, усвідомлюючи руйнівну суть війни і маючи геніальну здатність оцінювати реальну дійсність у нерозривній єдності минулого з майбутнім, засуджує війну і уславлює народ-переможець, схиляється перед його мужністю і героїзмом. Кожним рядком кіноповісті він показує безглуздість війни та її жахливі наслідки. Читаючи твір, переосмислюєш мудрі слова митця: «Багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва і рани людські».

Як палко треба любити Україну, яким чесним та мужнiм бути, щоб написати "Україну в огнi”! У своєму "Щоденнику” за 26 листопада 1943 року Довженко зробив такий запис: "Менi важко од свiдомостi, що "Україна в огнi” - це правда. Прикрита i замкнена моя правда про народ i його лихо”. Через те, що весь твiр з першого до останнього рядка пронизаний правдою, його замовчували так довго. Тiльки 1966 року уперше кiноповiсть було надруковано, але й пiсля такої довгої мовчанки у нiй було багато цензурних купюр. Жаль, що за життя автор не побачив свого твору. Ця кiноповiсть у творчiй бiографiї Олександра Довженка посiдає особливе мiсце, це один з найкращих його творiв.

"Україна в огнi” - твiр про трагедiю українського народу. Сьогоднi цiлком аргументовано дослiдники стверджують, що сталiнський режим був жорстоким, антинародним.

Злочинне нехтування життями людей призвело до численних трагедiй, непоправних втрат, катастроф, смертей у ходi вiйни.

Для Олександра Довженка завжди найбiльшу цiннiсть у життi мала людина. Усiєю своєю творчiстю вiн принципово обстоював твердження, що людина - особистiсть. Людина - не гвинтик. Вона неповторна. До такої думки автор пiдводить читача через використання загостреної полемiчностi: Христина Хуторна i прокурор Лиманчук, Лаврiн Запорожець та Заброда, автор полемiзує з фон Краузе. Слiд зауважити, що О. Довженко ставить у полярнi позицiї полемiзуючих.

У Олександра Петровича є одна любов i молитва - це рiдна Україна, тому центральним образом твору є саме вона, тому болить авторовi, коли рiдний край став руїною, тому ненависть його невгасима до тих, хто топче кованим чоботом рiдну землю, поплюжить її, обливає кров’ю. Найстрашнiше - це бачити дiтей-калiк, згвалтованих дiвчат, скупi старечi батькiвськi сльози над могилою сина. Все це - Україна в огнi. Це - найтрагiчнiшi сторiнки Великої Вiтчизняної вiйни.

Без перебiльшення можна сказати, що всi твори мистецтва про вiйну славили Сталiна, а ось знайшовся смiливець Довженко, що знехтував цим. Розплата була надто жорстокою, бо цей твiр про вiйну мiг бути удостоєний свiтовим мистецтвом високої нагороди, як, скажiмо, "Земля”, але про нього мовчали довго, понад двадцять рокiв.

Для Довженка суттєвою була тiльки правда i бiльш нiчого, крiм правди. Для нього Україна - це українцi. Тому в центрi твору - трагiчна доля Лаврiна Запорожця, простого селянина-хлiбороба, що уособлює собою долю всього українського народу. Найтрагiчнiшою сторiнкою iсторiї України є доля жiнки на вiйнi. Тут Тетяна Запорожець - берегиня роду. З особливою привабливiстю змальовано образ Олесi, а образ Христi - особливий. Саме вiн, на думку автора, є найтрагiчнiшим, бо це - сама Україна, яку кинуто пiд ноги виродкам-фашистам. Доля жiнки в окупацiї, жiнки-полонянки. Його героїнi не стають на шлях активної боротьби, але людську гiднiсть не втрачають у тiй страшнiй веремiї, початку вiйни. Устами Лаврiна Запорожця Довженко закликав, "якщо й судити людей, то по закону народного лиха”. А це значить, що слiд бути гуманiстом, ненавидiти будь-яке насильство. Олександр Петрович вiрить у те, що хай дорогою цiною, але бiда навчить, мусить навчити шанобливого ставлення до людини.

Кiноповiсть "Україна в огнi” була одним з перших творiв, в якому на тлi смертельного двобою з фашизмом принципово ставились проблеми гуманiзацiї суспiльства й особистостi, заперечення вiйни, вперше заперечувалися постулати сталiнiзму.

I коли сьогоднi говорять про те, що треба встановити пам’ятник Сталiну в Севастополi, то в пригодi стають для молодого поколiння такi творi, як "Україна в огнi” Довженка - хай уважно вчитуються у цi безсмертнi рядки.