«Україна в огні» - це кіноповість, у якій О. Довженко показав трагічні сторінки в історії України, це протест людини, що піднеслася над уламками зруйнованої країни. Своїм твором автор закликає людей до мирного співіснування, він ніби хоче крикнути «Ні!» війні, яка стільки горя завдавала нашим містам і селам. Сироти і каліки, зруйновані храми, спустошені поля, понівечені людські долі - це те, чого завдала війна. У кіноповісті багато ліричних відступів, із яких яскраво постає сплюндрована рідна земля: «О українська земля, як укривавилась ти!» Автор малює страшні картини «світу у бою»: «Вовки в кущах, наївшись людського м’яса, припадали черевами до землі і волочились, гадячи її в відчайдушному проклятому вовчому переляку».

Трагедія України - це насамперед трагедія працьовитих і відважних, мужніх і співучих, терплячих і прекрасних українців. У центрі кіноповісті - життя родини Запорожців, яка уособлює долю всього народу. Багато горя завдала їм війна: не всі сини повернулися додому, трагічно склалася доля жінок-полонянок.

Однією з найтрагічніших сторінок твору є доля жінки на війні. Героїні «України в огні» Олеся Запорожець та Христя Хуторна пройшли через пекло насильства і аморальності з боку фашистів, але залишилися морально чистими і величними. Олесі належать пророчі слова: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого роду. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ». Олесі вдалося втекти з поїзда, і хоч важко було, але зуміла пережити жахи війни, знайти дорогу додому. Жінка несе на своїх плечах тягар жорстокості, насильства, горя втрат рідних і близьких людей.

О. Довженко, змальовуючи трагічні картини війни, показує її руйнівницею, великою руїною, що пройшла безжально Україною. І люди не змінюються в мить випробувань, а розкриваються. Прихований егоїст, підлабузник, здирник стає зрадником. Із ненавистю показує Довженко голів міськрад, бездушних воєнторгівців, які, рятуючись, кидали напризволяще свій народ.

«Україна в огні» - це незабутня історія родини Запорожців. «Що смерть моя і смерть моїх дітей? І що мої мізерні муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю…», - думав Запорожець.

Вірний історичній правді, О. Довженко засуджує війну словами італійця Пальми: «В цій війні не буде переможців і переможених, а будуть загиблі й уцілілі». Кожним рядком кіноповісті автор показує трагізм і безглуздість війни, її жахливі наслідки, оспівує мужність і відвагу воїнів - «героїв великого грізного часу», закликає боротися за мир.

Якби здiйснилося все те, про що мрiяв О. Довженко, яким би щасливим стало людство! Олександр Петрович - унiкальна постать в iсторiї України. Доля надiлила його щедрим талантом: вiн умiв любити - Україну, її народ, своїх батькiв, природу, своїх дружин, творчiсть, лiтературу, кiно, живопис, будь-яку цiкаву творчу справу. Це наш i письменник, i кiнорежисер, i художник, i державна людина. Усе йому було пiд силу, на все його вистачало. За що б не взявся - i все виходило талановито. Вiн завжди мрiяв, жив активним громадським життям, любив нове, змiни, любив майбутнє.

Поки вiрив, мрiяв - жилося щасливо, але поступово рожевi окуляри потускнiли, безжалiсна державна машина проїхалася гусеницями i по ньому.

"Україна в огнi” - це переломний етап у життi i творчостi О.Довженка. Останнi його твори - це вже не Довженко. Я б нiколи не присвоїла йому Ленiнської премiї за "Поему про море”.

Прослiдкуємо, як, чому i коли Довженко перестає бути самим собою. I так: спочатку мрiяв усю землю перетворити на розкiшний квiтучий сад, сам садив фруктовi сади на Київськiй кiностудiї i на Мосфiльмi. Його називали "живим акумулятором iдей”, до всього вiн був небайду жим: i до Мiчурiна, i до космосу, i до життя в iнших країнах. Мав надзвичайно багатий внутрiшнiй свiт. Носив у собi океан iдей, сюжетiв. Довгi роки виношував план архiтектурної забудови i реставрацiї Києва, створив цiлий проект архiтектурного оформлення Днiпра, мрiяв про будiвництво на його берегах сiл нового типу, а пiд столицею хотiв створити село-музей, до якого були б перенесенi хати з усiх регiонiв України. Задовго до польоту Ю. Гагарiна дiлився на з’їздi своїми думками про пiдкорення космосу. Його цiкавили проблеми садiвництва i освоєння тайги, вiн проектував пам’ятники i монументи видатним дiячам українського народу.

Перебуваючи в полонi фантазiй i надзвичайних iдей, прозiрливо бачив i вiдчував недолiки суспiльного устрою. Глибоко це переживав, нiби вiдчуваючи i власну провину. Цими роздумами ряснiє його щоденник: "…будь я Богом, я переробив би цiлий свiт, створивши його кращим, куди б не глянуло моє всевидюще сердите око…” Вiн був дитям своєї незвичайної епохи, дитям великого справжнього мистецтва.

А тим часом мистецтво втрачало свої основнi функцiї - нести людям естетичну насолоду, бути засобом самовираження i пiзнання свiту, засобом змiни людини на краще - i ставало покiрною служницею правлячої iдеологiї. Партiйними вказiвками нав’язувався фальшивий оптимiзм i фанатична вiра в гегемонiю робiтничого класу, партiю, комунiзм.

Передчуття катастрофи, глибокої прiрви, в яку скотилося суспiльство, до Довженка прийде пiзнiше, як i до Хвильового чи Яновського. А те гiрке прозрiння вiд сну-омани стане великою внутрiшньою суперечнi стю, трагедiєю. Спочатку Довженко, будучи за характером романтиком, свiдомо пiдтримував iдеї нового ладу, вiн вiддав свiй талант загальному оркестру, але потiм внутрiшня вiльна природа митця активно противилася цьому, вона пiдносила його над актуальними бiльшовицькими iдеями колективiзацiї, iндустрiалiзацiї до глибинного осмислення вiчних людських проблем у тiснiй єдностi з нацiональними. На екран чи в текст настирливо проривалася болюча правда, яка мучила його. I вiн написав правду спочатку в "Щоденнику”, а потiм в "Українi в огнi”. Звичайно, ця правда правлячiй верхiвцi, i Сталiну в тому числi, не сподобалася. Почалося цькування письменника. Зламати Художника, яким був Довженко, поставити його на колiна, примусити пiти проти свого народу, зробити його творчiсть знаряддям антинародної пропаганди - це була жорстокiша кара, нiж згноїти на Соловках чи вислати на Колиму. Довженко постiйно вiдчував дискомфорт, адже вiн усвiдомлював величину свого таланту, але реалiзувати його вiльно, на повну мiць не зумiв. Вiд цього вiн постiйно страждав. Йому здавалося, що вiн зрадив свiй народ, не живучи в Українi, що його всi забули. О. Довженко передчасно помер вiд болю серця. У художницi Алли Горської є портрет Довженка: розполовинене обличчя (темне i свiтле), яке митець охопив руками. Цей портрет дуже точно передає трагедiю великого Художника.