Вогонь Шевченкового слова
Восени 1843 р. Шевченко побував у Суботовi, колишнiй резиденцii Богдана Хмельницького, змалював козацькi хрести на полях, збудовану гетьманом церкву i розритi пiдземелля Ї рештки колишнiх гетьманських палат. Спокушенi переказами про те, що перед смертю гетьман заховав там великi скарби, можновладцi спорядили до Суботова експедицiю, яка перерила все село, поруйнувала гетьманськi льохи, потривожила козацькi кiстки, але нiякого золота так i не знайшла. На руiнах Суботова й Чигирина Тарас усiм єством вiдчув рабське становище украiнцiв, сором повноi нацiональноi неволi, ганьбу нацiональноi зради цiлих поколiнь. Та найбiльше допiкає поета стан духовноi апатii народу, його безпам’ятство, мовчання, покора, занепад вiльнолюбних настроiв, поступова загибель славних традицiй: Чигрине, Чигрине, Все на свiтi гине, I святая твоя слава, Як пилина, лине За вiтрами холодними, В хмарi пропадає. Над землею летять лiта, Днiпро висихає, Розсипаються могили, Високi могили Ї Твоя слава… Кобзар нагадує землякам про попереднi здобутки, кривавi боi з тими, хто в той чи iнший спосiб посягав на свободу украiнцiв. Результат приголомшує. На нивi змагань уродилися дивнi плоди. Замiсть буйних квiтiв в розвитку, прогресу, дружби, взаєморозумiння й злагоди земляки виростили, виплекали й покiрно споживають зерна отрути: Уродила рута… рута… Волi нашоi отрута. На цiй обiкраденiй, покритiй бур’яном, цвiллю нивi, де панує безнадiя, страх, сплять заAратованi серця, конає в неволi приспана правда, поетовi-пророку не залишається, здається, бiльш нiчого, як знову зодягти маску юродивого, лити марнi сльози й спiвати колискову колишнiй славi й зневаженим чеснотам гетьманськоi столицi, тихо й покiрно молитися за майбутню долю. Та це лише на мить! Бо могутнiм, нестримним потоком напливають думи, рвуться в душу, калатають у дзвони полум’яного Серця. I тихе слово, сльози, щира молитва перетворюються на чисту, святу козацьку вiдвагу: Я посiю моi сльози, Моi щирi сльози, Може, зiйдуть i виростуть Ножi обоюднi, Розпанахають погане, Гниле серце, трудне, I вицiдять сукровату, I наллють живоi Козацькоi тii кровi, Чистоi, святоi!!! Такi вражаючi за своєю силою образи надзвичайно яскраво iлюструють силу приспаного на деякий час визвольного духу народу. Проте справжня, глибинна мрiя поета Ї не сльози, не ножi, не поранене серце i не кров свята. Його сподiвання, його iстинне життя Ї це рай, де в’ється, мов барвiнок, тихе, сумне, богобоязливе слово, мовлене вiд чистого серця до любоi дiвчини, слово правди, звернене до пробудженоi свiдомостi народу: Слово моє, сльозi моi, . Раю ти мiй, раю! Яскравим художнiм пiдтвердженням сентенцii Григорiя Сковороди про те, що всякий сон Ї пробудний, є розвiнчання у вiршi «Стоiть в селi Суботовi…» постатi Богдана Хмельницького, гостро критичний погляд на неправомiрнi дii гетьмана, ганебнi поступки ласим сусiдам. Перетворення церкви надiй, сподiвань i вiри народу на домовину Ї це образ застерiгає майбутнi поколiння вiд втрати нацiональноi честi, гiдностi, зневаги до славних i величних подвигiв предкiв, це художнє втiлення полум’яноi надii на вiдродження, оновлення, життя за законами правди: Церков-домовина Розвалиться… i з-пiд неi Встане Украiна. I розвiє тьму неволi, Свiт правди засвiтить, I помоляться на волi Невольничi дiти! Украiна стогнала в крiпацькому рабствi, ii дiти були безправними, темними й неграмотними, вони вже почали забувати, що недавно були вiльною, культурною нацiєю, яка вiдзначалася серед краiн Європи своєю освiченiстю й демократичнiстю.» Козацькi сини й онуки занепали духом, не вiрили в майбутнє. Своiм вогненним словом Шевченко розбудив iх, розкрив iм очi, показав шляхи нацiонального вiдродження, навчив шанувати самих себе. У кожноi людини є щось своє, найсвятiше, у душi. Для неi воно настiльки величне, що навiть думкою не осягнути. Таким було ставлення до рiдноi землi неперевершеного Поета вiд Бога Тараса Шевченка. Кобзар безмежно любив i своiх пращурiв, i своiх сучасникiв, i майбутнє поколiння роду украiнського. Та любити, щиро вболiваючи за долю спiввiтчизникiв Ї це одне, iнша ж справа Ї поетичним гарячим словом пробуджувати iх та спонукати до боротьби за краше життя, за щасливу долю. Але, щоб тебе почули, треба, я гадаю, самому мати чiтке уявлення про це «краще життя». I Т. Шевченко, сягаючи мрiями до наших днiв, у своiх творах протягом усього життя розкриває власний iдеал щасливого суспiльства, украiнськоi нацii. Треба зазначити, що погляди поета на майбутнє рiдного краю зазнали великоi еволюцii. Так, у перших своiх iсторичних творах «Б’ють пороги», «Iван Пiдкова», «Гамалiя», «Тарасова нiч» Шевченко, пропагуючи Волю, уявляв ii у виглядi староi козаччини. Але в подальших поезiях все частiше звучить iдея знищення крiпацтва i врештi-решт виливається у розумiння неминучого повалення самодержавства. Це переконання ми виразно чуємо з рядкiв «Гайдамакiв», «Холодного Яру», «Сну» («У всякого своя доля»), «Великого льоху», «Кавказу» тощо. Та ось поет перебуває три роки на Украiнi (1843, 1844, 1845) Ї i його твори збагачуються полум’яними мрiями про майбутнє свого народу. Найвизначнiшим iз них став безсмертний «Заповiт», написаний 25 грудня 1845 року. Я не випадково написала «безсмертний», бо кожне поколiння украiнцiв сприймає цей вiрш як гiмн нацiональнiй волi, а воля Ї безсмертна! У «Заповiтi» Шевченко вперше закликає до збройного повстання i повалення iснуючого ладу i вперше висловлює сподiвання, на змiну суспiльного ладу та iдею «сiм’i вольноi, новоi». I вже пiзнiше, у 1857 роцi, у присвяченому Щепкiну творi «Неофiти» Кобзар прорiкає: «Окують царiв неситих // В залiзнii пута», бо «Уже встає святая зоря». Поет визнає знищення царизму таким же неминучим, як неминуче настає день пiсля сходу сонця: I забудеться срамотна Давняя година. I оживе давня слава, Слава Украiни. («I мертвим, i живим…») Та, на мiй погляд, найсильнiше генiальний речник виявив своi мрii про майбутнє утворi «Радуйся, ниво неполитая». Пiд цiєю «нивою неполитою, квiтчастим злаком не повитою» вiн розумiв рiдну «розтлiнну» землю i всю краiну, розтоптану царизмом та крiпосництвом. Вiн бажає, щоб вона, оновлена, розпустила своi молодi паростi, розквiтла «рожевим крином». У цей розквiт i славу поет вiрить, як у неминучий прийдешнiй день, коли земля укриється багатством «дорогим золототканим, хитрошитим, добром та волею пiдбитим». А вже на цiй оновленiй землi Врага не буде, супостата, А буде син, i буде мати, I будуть люде на землi. …Ми зараз живемо у величний час, коли «врага-супостата» земля наша давно позбулася, а от оновлення ii продовжується. I менi здається, що пройде ще немало часу, доки наша краiна досягне Шевченкового iдеалу. А тому ми просто не маємо права давати тлiти тому яскравому вогню поетовоi мрii про наше щастя, не пiдтримувати його палахкотiння. I з вогнем цим у серцi маємо вiдроджувати прекрасну украiнську землю Ї нашу Батькiвщину.
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
