Тема батьківщини у творчості Тараса Шевченка
Водночас існує площина безпосереднього перетину поетичних світів Байрона й Шевченка. Так, естетичний ідеал Байрона, що осягнув ідею народності через знайомство з життям екзотичних для нього регіонів Східної Європи (Греція, Албанія тощо), сформувався на матеріалі не тільки внутрішньо, а й безпосередньо близькому Шевченкові - досить згадати поему "Мазепа”. Як відомо, під час перебування Шевченка п Україні, у маєтку Рєпніних, у товаристві виникла думка створити українську оперу з сюжетом із життя гетьмана Мазепи. Поміщик Селецький мав писати музику, а Шевченко - лібрето, але цей задум не мав завершення, тому що однодумці Шевченка хотіли, щоб цей твір був написаний українською мовою і головний герой був показаний "оборонцем свободи в боротьбі проти деспотизму”. Однак Селецький дотримувався протилежної думки - він сприймав Мазепу як зрадника і хотів, щоб лібрето було створене російською мовою. Найвиразніше своє прихильне ставлення до Мазепи Шевченко виявив у поемах "Великий льох” та "Іржавець”. Тема батьківщини, зокрема, виступає в українській ментальності як прояв споконвічного національного архетипу, і дії героя набувають змістовності та навіть сакралізуються лише тоді, коли герой діє не в ім’я ствердження свавільного "я,” "буйства”, а в ім’я народу. Тут виразно відчувається не лише споконвічна максима святості справи^ коли йдеться про обстоювання свого роду-племені, а й могутній вплив християнської концепції: "хто хоче душу свою зберегти, погубить її, а хто покладає за други своя, врятує її”. Шевченко органічно належить Україні й інтерпретує її фольклор невимушено і суб’єктивно. Отже, "поділ на особисті і громадянські мотиви, навіть у найзагальнішому плані, навіть умовний, у творчості Шевченка втрачає сенс” . З іншого боку, на цей ґрунт накладається й вплив байронізму з його акцентуацією саме "буйства” героя, який захопив, як ми бачили, й російську поезію епохи, й весь європейський світ. Вивільнення індивідуальності з традиційної системи цінностей в епоху започаткування революцій та національно-визвольних рухів мусило пройти цей етап поетизації "бунтівної” особистості, що не зважає ні на які традиційні цінності. Саме цією ситуацією й визначено деякі характерні особливості Шевченкового трактування героя і героїчного у ранній період творчості поета. Навчаючись у майстерні Брюллова, він мусив зазнати сильного класицистського впливу як маляр. Але цей класицизм зовсім не позначається на його літературній роботі, що проходить під знаком романтичного пошуку. М. Борецький слушно зазначає: "Український романтизм розвивався в руслі національно-визвольного руху. Він був звернений до героїчного минулого українського народу, до його національно-визвольних змагань. Він поетизував Запорізьку Січ, гетьманів, народних вождів, минуле України, її народ, що виборював долю. Історія України та її народ - основні теми українського романтизму” . Власне кажучи, у поняття боротьби за національно-визвольну ідею і Байрон, і Шевченко вкладали певний ідеалізуючий момент. У Шевченка, зокрема, йшлося про прийдешнє, про перспективу остаточного вивільнення народу з тенет рабства і темноти. на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі. З цим пов’язана необхідність аналізу концепції історичного героя у Шевченка. На жаль, нерідко інтонація дослідників, що пишуть про образи гетьманської епохи в поезії Кобзаря, сповнена захоплення: вони ідеалізують речі, які сам Шевченко в принципі зовсім не ідеалізував. Вважати, що у Кобзаря геть усе тут продиктовано елегійним очікуванням: Оживуть гетьмани в золотім жупані; Прокинеться доля; козак заспіва: "Ні жида, ні ляха”, а в степах Украйни - Боже мій - блисне булава!” - було б знову помилкою. Бо ненависть до інших народів Шевченкові насправді так само мало притаманна, як і "кровожерність”, яку йому нині приписують. Шевченкові небайдужі були ті національні суперечності в минулому й сучасності, які призводили до приниження українства. Він не створював міфу про роль поляків, євреїв або ж росіян у стражданнях України, а тримався історичних реалій. Ось об’єктивна картина однієї з типових ситуацій такого роду: "Повстане (Коліївщина) не тривало довго, і Поляки просили російських начальників помогти їм вгамувати повстане гайдамацьке. Цариця Катерина наказала знищити гайдамаків. Гайдамаки, вважаючи Росиян своїми союзниками, не стеріглися їх, тому їх легко вдалося половити і розігнати… Знищено Запороже, придавлено українське житє в Гетьманщині - затихла під панською рукою й Правобічна Україна”. Саме тому романтизація кривавої помсти була для Шевченка єдиним способом привернути увагу до українського страждання, підкреслити ту безодню лиха, у яку було кинуто цілий великий народ зі славним минулим. Добре, сину, ножі будуть На святеє діло. Ходім з нами у Лисянку Ножі гартувати! У поемі "Єретик” звучить зовсім інша тема - вирішена в апокаліптичній інтонації, підсилена ритмікою анафори, тема майбутнього братства народів, останнього суду й світлої прийдешності: брат з братом обнялися проговорили Слово тихої любові Навіки і віки! І потекли в одно море Слав’янськії ріки! Звичайно, те переживання історичних нещасть народу як чогось рідного й органічного, як власного болю було щирою та чистою емоцією, і в ранній поезії Шевченка минуле України виступає часом свого роду епічним "золотим віком”, заради повернення якого доречні будь-які жертви. Ставлення Шевченка до ідеї бунту кристалізувалося почасти під впливом байронічного героя (адже саме завдяки Байронові в цій сфері було зрушено традиційний літературний етикет). Проте у Байрона бунтує індивідуум; у Шевченка змалювання бунту пов’язане з піднесенням патріотичних мотивів, з почуттям глибокої відповідальності за долю України.
| |
Матеріали схожої тематики:
|