Над робочим столом письменника-гуманіста Остапа Вишні красувалися не фотографії, і не календар, а аркуш паперу, що мав заголовок: «Мої друзі, будь вони тричі прокляті». Це була напівжартівлива пам’ятка, в якій викладалася програма письменника:

Про що я, нещасний, мушу думати і писати:

Про хуліганство, грубість і невихованість.

Про виховання лоботрясів і шалопаїв.

Про легковажне ставлення до кохання, до шлюбу, до сім’ї.

Про широкі натури за державний кошт.

Про начотчиків і талмудистів у науці.

Про консерваторів у сільському господарстві й промисловості.

Про винищувачів природи…

Але ця пам’ятка в жодному разі не допомогла б письменникові, якби він був байдужим до злободенних проблем свого народу, якби йому не боліла несправедливість, яку бачив навкруги, якби закривав очі на вади суспільства і моральну розбещеність багатьох сучасників.

Свою творчість Остап Вишня почав з фейлетонів, які використовував як один з найоперативніших і найдійовіших жанрів сатири, та памфлетів, у яких різке викриття зображуваного поєднане з гострим, нещадним висміюванням, гнівним осудом, розвінчанням та повним запереченням. «Перш за все — чесність!» — таким було моральне кредо письменника, що визначило ідейну спрямованість його творчості та життєву долю. Не випадково оповідачем у переважній більшості своїх творів Остап Вишня обрав простого трудівника-життєлюба, по-народному мудрого і дотепного, людину лагідної вдачі, але гостру й нещадну у викритті ворогів миру і людства. Письменник вів непримиренну боротьбу проти відсталості, гостро висміював хапуг, спекулянтів, п’яниць, бюрократів і ледарів, утверджуючи гуманістичну мораль, нове життя.

Велика частина творів письменника присвячена життю українського післяреволюційного села, про яке Остап Вишня написав понад 650 творів. Насамперед бачимо в них затуркане, неписьменне селянство, яке ніяк не може виборсатися із своїх віковічних злиднів. Вишня, цей майстер гумору з тонкою, чутливою душею, більше, ніж будь-який інший письменник тих часів, відгукувався на найзлободенніші проблеми суспільного життя в найрізноманітніших його виявах. У своїх ранніх творах письменник висміював відсталість окремих селян («Земля обработки требуєть», «Як гусениця у дядька Кіндрата штани з’їла»), безкультурність, темряву («Що може іноді вийти…», «Дружні поради»), неуцтво, забобонність («Село-книга», «Гіпно-баба»). Сатирик рішуче таврує недоліки й хиби, що стоять на заваді будівництва нового життя. Жало його сатири спрямоване проти розкрадачів державного майна, створеного працею чесних трудівників («Усипка, утечка, усушка й утруска»).

Мабуть, не було теми, якої б не торкнувся Остап Вишня в своїх творах. Але не міг письменник спрямувати перо сатири проти всього, що заважало його рідному народові стати щасливим, не міг всього сказати вголос. Бо ж усі, кого змалював, читаючи його твори, мовби дивилися в дзеркало, пізнаючи себе.