Розглядаю зображення письменника на фото рiзних рокiв i звертаю увагу на одну деталь: вiн нiде, навiть на юнацьких фото, не зображений усмiхненим. А його герої смiються. I читач, перечитуючи його твори, теж смiється. Ось як буває… Пригадується ще один сумний факт його бiографiї: вiн помер старенькiм дiдусем у маленькiй кiмнатi, самотнiм i нiкому не потрiбним. От що таке доля.

У такому разi сумно замислюєшся над долею письменника взагалi. Як ми любимо шанувати письменникiв пiсля їх смертi! От саме пiсля смертi, а не за життя. I чим бiльше часу минає, тим бiльше шануємо i говоримо красивi слова про його вклад у розвиток лiтератури. I зовсiм не переймаємося тим, що, можливо, цiй талановитiй людинi не було кому подати кухлика води, принести шматочок хлiба або хоча б закрити очi. Це наше лицемiрство? Наша черствiсть? Як зiставляти вивчення творiв письменника з його особистiстю? На мою думку, ми робимо велику помилку, коли на рiвнi хронологiчної iнформацiї оцiнюємо того чи iншого письменника, i зовсiм не звертаємо особливої уваги на те, як жилося йому, як велося, чи мав вiн друзiв, родичiв. А якщо нi, то чому. От я i запитую себе, як сталося, що Iван Семенович був самотнiм? Чому нiкого не було поруч? Мабуть, є якiсь пояснення. Але мене вони не влаштовують. Тому що, напевне, кожен письменник (людина, яка вклала душу й серце у свої твори, щоб достукатися, докричатися до своїх сучасникiв) потребує поваги й пошанування не лише на рiвнi лiтературно-критичних статей, але й дiєвої пiдтримки i поваги. У цьому сенсi життя Iвана Семеновича Нечуя-Левицького є показовим.

Пригадуються його описи пейзажiв з рiзних творiв, зокрема з "Кайдашевої сiм’ї”. Яка чутлива, нiжна i вразлива душа ховалася за цим суворим i неусмiхненим виразом обличчя! Як тонко й талановито вiн мiг помiчати деталi в характерах своїх героїв! А вони ж такi рiзнi. Наприклад, образ бунтiвливого i водночас шляхетного Миколи Джерi та дрiб’язкових i зовсiм позбавлених благородства Лаврiна, Карпа чи старого Кайдаша. А такий проникливий опис внутрiшнього свiту жiночих персонажiв, як Нимидора з "Миколи Джерi” чи Мотря або Мелашка з "Кайдашевої сiм’ї”! Це ж такi реальнi i такi несхожi мiж собою образи, але як умiло їх подав письменник. Вiн жив серед своїх героїв, переживав усi складнi й тяжкi подiї їхнього життя, а в своєму життi лишався самотнiм.

Та все ж, на мою думку, вiн обрав єдино правильний шлях спiлкування з навколишнiм реальним свiтом на майбутнє - це спiлкування через свої твори, через своїх героїв. I, мабуть, не переймався тим, як i коли оцiнить його наступне поколiння, вiн просто виконував свою мiсiю: жив, писав i творив для людей.