Марко Вовчок увійшла в українську літературу зі збіркою під назвою «Народні оповідання». Уже сама назва говорить про себе: народне життя само підказало їй тему, створило образи, характери. Найчастіше її перо торкалося болючої проблеми селян - їхньої неволі, кріпосної залежності від поміщиків.

Шляхетна натура письменниці, яка була вихована в повазі до людської особистості, не мирилася з тим, що одна людина - зі своїми почуттями, думками, мріями, зі своїм бажанням жити і бути щасливою - може належати іншій. Свої болісні роздуми про цю несправедливість, що ламала людські долі, письменниця втілила у повісті «Інститутка».

Дівчина Устина, від імені якої ведеться розповідь у творі, змалечку зростала сиротою. Коли їй було десять років, взяли у двір прислуговувати старій пані. Дворові вважали, що їм живеться добре і спокійно: пані була немічна, хотіла спокою та затишку. Вона їх хоч і не била, зате дівчат тримала, як у в’язниці: ніколи не випускала ні погуляти, ні до церкви, мовляв, щоб «не розволочилися». Так вони і сиділи цілими днями у дівочій біля роботи.

Але незабаром спокій був порушений приїздом онучки старої пані, яка, вивчившись у київському інституті, поверталася додому. Вона засвоїла лише французьку мову, музику і танці і вважала, що така освіта цілком достатня. Про своє навчання розповідала бабусі з великою неохотою, а на майбутнє покладала великі надії: хотіла нашити одягу за новою модою, запровадити вечірні прийоми і вдало вийти заміж за багатого чоловіка.

Інститутка виявилась бездушним, істеричним, пихатим створінням і не вважала кріпаків за людей. Без будь-якого приводу вона кричала, била, щипала та оббріхувала Устину перед старою панею. Терпелива дівчина дивувалась: «Таке молоде, а таке немилосердне, господи!»

Яскраво і виразно письменниця змалювала контраст між Устиною і вередливою панночкою. Але суспільні умови поставили її над дівчиною-кріпачкою, яка за своїми людськими якостями різко відрізняється від панночки і значно краща за неї.

Поки панночка жила з бабусею, вона знущалася лише з Устини. Коли ж вийшла заміж за вродливого, хоч і небагатого, полкового лікаря, то почала знущатися з усіх на хуторі. Чоловік був людиною доброю, тому з кріпаками обходився по-людяному, але його безвольність і сліпа любов до молодої дружини розв’язали їй руки: «Добрий пан - не б’є, не лає, та нічим і не подбає».

Дворові молодого пана: старенька бабуся, що порядкувала на його хазяйстві, візник Назар з привітною дружиною Катрею та парубок Прокіп - прийняли в своє коло Устину, як рідну. Співчували тому, як дівчина терпіла від своєї лютої власниці, і розуміли, що приїзд нової господині позначиться і на їхніх долях.

Руйнівною стала роль інститутки в житті цих людей, які тепер «прокидались і лягали плачучи, проклинаючи». Щаслива й весела сім’я втратила дитину. Катря, не витримавши тяжкого горя, захворіла, але пані не зважала на це і заставляла її працювати на кухні і на городі. Жінка не витримала цього, збожеволіла і втопилася. Назар теж не витримав такого життя і втік.

Різко змінилося життя Устини, коли трапився випадок у садку. Молода жінка заступилася за бабусю, яку пані за кілька яблук звинуватила у крадіжці. Інститутка вдарила бабусю, а за те, що Устина заступилася, підняла руку і на неї. Прокіп захистив свою дружину. За це його покарали: віддали у москалі.

Антикріпосницьке спрямування повісті найвиразніше виявилося в тому, що доля дружини москаля - краща, ніж ярмо кріпаччини. Устина стала вільною і змогла тепер працювати на себе, спокійно жити, думати, любити. Устина нарешті отримала можливість жити так, як людина, котра залежить від своїх сил і розуму, праці і обдарувань, а не від чиєїсь волі.