Філософські роздуми Лесі Українки над роль мистецтва
Філософські роздуми Лесі Українки над роль мистецтва, літератури були викликані теорією і практикою боротьби народних мас проти соціального і національного гноблення. Мистецтво, література повинні втілити в образній формі революційну енергію народу - єдиного творця матеріальних і духовних цінностей, творця історії. Мистецтво може бути великим лише тоді, коли воно відтворює народні діяння, прагнення до вільного і красивого життя. Цій філософії мистецтва Леся Українка присвятила багато натхненних сторінок своїх творів, і з часом це питання все більше займало її думку. Проблеми мистецтва поетеса підносить і в циклі «Весна в Єгипті», і в поезії 1911 року «На роковини», і в драматичній поемі «Оргія», і в «Триптиху», написаному на честь 40-річчя літературної, наукової та громадської діяльності Івана Франка. В листі від 21 березня 1913 року Леся Українка писала до Ольги Кобилянської, що Хтось, тобто вона сама, «з літератури написав лише дещо до збірника на честь Франка». Збірник вийшов друком лише 1916 року, і Леся Українка вже не побачила надрукованим свій твір, присвячений поетові. Життя і кипуча діяльність великого Каменяра, ідеї його кращих творів позначилися на ідеях і образах «Триптиха». Вже в першій частині «Триптиха», в поемі «Що дасть нам силу?», написаній ще 1903 року в дусі старовинного апокрифа, відбита думка про той важливий обов’язок, що його все життя ніс Іван Франко як вірний син свого народу. Поема «Що дасть нам силу?» написана в Тбілісі, в час, коли Леся Українка особливо боляче переживала смерть своїх близьких, а разом з тим і смерть багатьох своїх нездійснених життєвих і літературних задумів, про що й згадувала у відомому листі до І. Франка від 13-14 січня 1903 року. Думка про те, що людина не повинна завдавати зайвих страждань братові по праці, проходить через поему. Тесля, коли робив хрест з вогкого й сучкуватого дерева, не думав про те, що його нестиме невинно засуджений «син чоловічий», що він, тесля, прагнучи полегшити спою працю, мимоволі скривдив засудженого. Перед його поглядом промайнуло обличчя страдника: Як ті блідії рани, Бліде обличчя в страдника, що впав, Виразно червоніють краплі крові На тім чолі,- не так рясніє піт В робітника під час гарячий праці. Тесля взяв на себе хрест важкий, і сталося чудо: І випроставсь похилий стан у теслі, Напружились його зів’ялі руки, Погаслий погляд знову загорівся Великим та палким глибоким смутком, І твердою, важкого походою Пішов з хрестом робітник на Голгофу, НбМОВ не знав ні праці, ані втоми До сього часу. Важливо підкреслити, що Леся Українка, використавши відому легенду про Христа, в своїй поемі говорить не про «сина божого», якого розіпнуть на хресті, а про «сина чоловічого», а всю поведінку теслі виводить з його сумління трудящої людини, з його солідарності з братами-трудівниками. Ідея твору - солідарність працюючих вища за найважчу втому, вона додає сили, щоб спокутувати свою провину перед «сином чоловічим». В листі до А. Кримського від 2 грудня 1903 року Леся Українка вказує й на властиву її характеру ідеалізацію «такої великої «неволі» людської, як співчуття, і добровільної покути за «безвинну провину» ‘. Темі - що дасть нам силу? присвячено й другий твір триптиха - легенду «Орфеєве чудо». Цей твір навіяний враженням від титанічної діяльності Івана Франка, Леся Українка була не тільки ученицею, але й вірним соратником Івана Франка. Вона свято шанувала його працю; як чесний товариш, критикувала його помилки; ішла в ногу з Франком, борючись проти всіляких ворогів трудящих. І хоча в основу образу Орфея в цій легенді, у варіації Лесі Українки лягли її роздуми про Франка, на той час уже безнадійно хвору людину, безперечно, що образ Орфея близький і до самої поетеси. «…Будується нове місто, подібне до руїни своїми недокінче-ними безверхими хатами, недовершеними храмами». На місто кожної хвилини можна чекати нападу ворога. Перелякані люди розбіглися, і лише три легендарні герої Амфіон, Орфей і Зет, двигаючи величезні брили, закладають проломи у стінах. Вони хоч і мають нелюдську силу, але її недосить для того, щоб закінчити мури, уберегти недобудоване місто від ворога. Герої знесилені, особливо Орфей, але вони знають, що без них муру ніхто не закінчить. Ідеться ж бо про незвичайну будову. …До такого, брате, мурування, як ми оце розпочали, не досить звичайних людських сил. Се ж і не дивно, що рід героїв нечисленний в світі,- богам було б інакше небезпечно. А тут потрібна сила героїчна, от і судилось будувать нам трьом. Як буде мур готовий, прийдуть люди і докінчать хати, палати й храми, під захистом тривким їх праця буде тривка й доладна. Ти тоді не будеш рівнять їх до овечої отари - то буде впорядкована громада, народ, не гірший від своїх сусідів,- говорить Амфіон Орфею. І тут герої пригадують легенду про надзвичайну силу музики Орфея. Своєю грою Орфей нікого і ніщо не залишав байдужим: люди знаходили в собі нові сили, гра зачаровувала звірів і навіть німе каміння слухалося його гри. Може, музика Орфея надасть і велетням-героям силу закінчити працю, зведе на ноги знеможеного співця? Та Орфей не має сили грати, він не вірить у легенди, які розповідають про нього. І тільки умовляння братів змушують його піднести до уст свиріль. Тихий, але проймаючий спів свирілі Орфея скликає людей, пробуджує в них сумління і віру в свої сили вони закладають проломи в стінах. Як теслю з попередньої частини триптиха, так і маси народу піднімає до праці розбуджене людське сумління. Коли Орфей закінчує грати, Зет, озирнувшись, здивовано гукає: Гей, браття! Диво сталося, дивіться! Адже ж таки послухало каміння! Провідна думка твору - мистецтво має дивовижну силу надавати людям снаги в праці, воно піднімає маси на творчу роботу, пробуджує у людей віру в себе, згуртовує їх перед небезпекою ворожого нападу. Мистецтво вдається найчастіше до людського сумління, і люди не залишаються байдужими до цього заклику. Мистецтво і праця перебувають у тісній взаємодії, вони споріднені, бо у витворах людської праці втілюється прагнення зробити кожну річ не тільки міцною, але й мистецьки довершеною. Недарма між трьома героями існує своєрідний розподіл праці, при якому митець Орфей обточує кам’яні брили і надає їм правильної форми. В творчості Лесі Українки легенда про мистецтво як про силу, що змушує навіть каміння говорити, проходить наскрізною ниткою. В «Орфеєвому чуді» вона стала в центрі твору. В легенді нема протиставлення героїв масі, як це здається на перший погляд. Не кажучи вже про те, що Зет, Амфіон, Орфей - легендарні народні герої, тобто виразники народних прагнень і жадань, слід відзначити, що герої самі не можуть виконати тієї колосальної праці, яка під силу тільки всьому народові. Легенда «Орфеєве чудо» - твір алегоричний. Зміст його зв’язаний з сучасною поетесі дійсністю. Взяти хоча б образ недобудованого міста. Розгубленість людей, виснаженість героїв, загроза ворожого нападу,- все це вказує на стан реакції, який охопив людей після того, як вони почали споруджувати нове місто. Очевидно, події періоду політичної реакції, яка панувала в Росії після поразки революції 1905-1907 років, мають щільний зв’язок з усім викладеним. Амфіон говорить, що це будова незвичайна, що після завершення її «…буде впорядкована громада…». Отже, мова йде про суспільство, яке постане внаслідок державного перетворення, про завершення того, що розпочала революція народних мас. Амфіон говорить і про народ, який буде «не гірший від своїх сусідів». Мрія про державність українського народу, віками гнобленого, поєднується в легенді з мрією про завершення соціальних перетворень. Це твір про світле майбутнє українського народу, про ту роль, яку відіграють співці в піднесенні його соціальної і національної самосвідомості. «Орфеєве чудо» - ідейно і композиційно центральна частина триптиха. Мрії поетеси про «владу світла», про «громаду вільну, без пастиря, дозорця і без пана», про «впорядковану громаду», про народ, «не гірший від сусідів», відбилися в цьому творі. Пристрасне бажання бачити свій народ вільним, щасливим, повноправним і державним проймало всі твори Лесі Українки та Івана Франка. Існує прямий зв’язок між «Орфеєвим чудом», казкою «Про велета» і прологом до поеми «Мойсей» Івана Франка. Твори великого Каменяра були співзвучні патріотичній поезії Лесі Українки. Його віра в краще майбутнє українського народу: О, ні! Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа І в день воскресиий твойого повстання була і вірою Лесі Українки. Поетеса пов’язувала цю віру з революційною боротьбою трудящих всіх країн і, насамперед, з революційною боротьбою всеросійського пролетаріату. Леся Українка болюче переживала важкий стан, у якому опинився Іван Фрапко в останні роки свого життя, надірваний велетенською роботою, яка страшною вагою злягала на його плечі. Мабуть, є зв’язок між працею Орфея над обтесуванням кам’яних брил і його крайньою знемогою - з одного боку, і буденною видавничою і редакторською роботою Франка та його знесиленням у той час, коли збиралися відзначати його ювілей,- з другого. Леся Українка, вже безнадійно хвора, бачила, як передчасно виходять із шерег борців кращі представники передової української інтелігенції (помер Микола Лисенко, уже був тяжко хворий Михайло Коцюбинський, в злигоднях жила хвора Ольга Кобилянська). Вона не могла не кинути докору, висловленого устами одного з персонажів «Орфеєвого чуда»: Се навіть і негідно, що ми їх трьох покинули отак. Коли Орфей умре тепер від втоми, то сорому не збудемось довіку. Та це лише деталь, і не їй приділяла основну свою увагу поетеса. Ствердження великого і незаперечного значення мистецтва, літератури в творчій праці і революційній боротьбі народу, підкреслення взаємозалежності мистецтва і праці й підпорядкованості мистецтва трудовій діяльності народу,- ці ідеї проймають легенду «Орфеєве чудо». «Орфеєве чудо» і казка «Про велета» - остання частина триптиха - були створені в перших числах лютого 1913 року в Єгипті. Це був останній завершений задум Лесі Українки, оскільки «Оргія» була задумана раніше і значна частина її була написана ще 1912 року. Казка «Про велета», написана бездоганним віршем, справедливо вважається поетичним підсумком творчості Лесі Українки, віщим словом великої поетеси про вільне майбутнє рідного народу. Цей твір ще більше співзвучний з прологом «Мойсея» Івана Франка, ніж «Орфеєве чудо». Натхненні слова Франка, звернені до українського народу: Та прийде час, і ти огнистим вилом Засяєш у народів ВОЛЬНИХ колі,- знайшли гідне продовження у впевнених рядках поезії Лесі Українки. Казка «Про велета» теж має алегоричний зміст. Впевненість поетеси у силі народу, в його славному майбутньому падала цій алегорії граничної чіткості і прозорості, зробила твір справді народним. В образі велета втілено народ. Велет спить протягом сторіч, а був час, коли він Всі людські пута й кайдани Зривав єдиним рухом. Вороги оснували велета залізними дротами, скориставшись «з його важкої млості». Великі страждання народу. Вороги безкарно точать з нього кров і трощать білі кості. Але сила велета нездоланна. Досить йому у сні наморщити густі брови, як «стинаються й шумлять гаї, ліси, діброви». Коли ж велету дошкулить біль, він ворухнеться - і від цього здригається уся земля. Ця неймовірна сила народу мусить себе виявити, народ-велетень зірве з себе важкі ланцюги поневолення. До цього і йдеться в казці. Прийде час, говорить поетеса, І встане велетень з землі, розправить руки грізні, і вмить розірве на собі усі дроти залізні. Віра в прихід переможної народної революції висловлена в цих і наступних рядках: «Коли ж він встане?» - тремтячи, спитала я хлопчину. - «За рік, сто рік, чи за безрік, а може, й в сю хвилину!» В заключній строфі поетеса вказує, що вона мала на увазі рідну країну, свій народ.
| |
| Матеріали схожої тематики:
|
