Історичне полотно твору становить окрему сюжетну лінію, через яку ще раз висвітилися долі героїв роману. їх, як і життєву лінію головної героїні Марусі Чурай, Ліна Костенко ввела в «бурхливі соціально-політичні перипетії суспільного поступу України XVII століття, а ще точніше - періоду визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького». Процес суспільного розшарування як один з основних аспектів суспільно-історичного контексту епохи виразно й достовірно виписаний Ліною Костенко в сцені суду - «з таким випуклим окресленням характерів і конфліктів, де історичне тло оживає в людях, а гострота конфлікту - засудити чи виправдати Марусю, а якщо судити, то яку кару їй призначити,- зосереджує в собі не просто моральні принципи, а й соціально-класовий статус епохи, риси її колективного портрета». Отож вже в першій частині роману маємо можливість виявити два різні світи, представлені героями твору, що визначилися такими двома аспектами: по-перше, протиставленням Січі і Полтави, що являє собою, за визначенням М. Ільницького, «своєрідне окреслення історичної перспективи, напрямку руху життя»; по-друге, «за ставленням до Марусиної пісні, яку сприймаємо, мов символ народного генія»

Представники козацької республіки в романі - Богдан Хмельницький, Лесько Черкес, Мартин Пушкар, Іван Іскра, Отаман Гук, Яким Шибилист і ті, хто з небуття «повернувся в думі» (Яків Остряниця, Гордій Чурай, Павлюк, Наливайко). До цього славного лицарства належить і дід Галерник, «самітник і химерник», котрий «од трьох шабель ще й досі не за-гоєн». Грицько Бобренко теж козак, але він з часом засвоїть іншу мораль, далеко не козацьку, неоднораз повторивши Марусі: «Любов любов’ю, а життя життям». Сцена суду дає можливість виявити протистояння двох позицій, двох світів, а й дати повноцінну характеристику всім героям твору. На суді, як і в будь-якій іншій ситуації, козацтво виявляє найактивнішу позицію захисників і гуманістів. Це стосується і гетьмана, бо за всіма своїми клопотами Богдан здатний помітити і тугу гінця Івана Іскри: «Щось мало статись, твоєї печалі достойне?», а опісля, доклавши «серця й голови» до справи Марусі, скасувати ганебний вирок полтавського суду: «Таку співачку покарать на горло.- Та це ж не що, а пісню задушить!» І далі - «смерть повсюди, а життя одне».

Полтавський полковник Мартин Пушкар наділений авторкою всіма найдостойнішими чеснотами мудрої, розважливої, стриманої і доброї людини: «Ще не старий. І славу мав, і силу». Повага до кожного окремого людського життя, усвідомлення його високої вартості: «…світ вже так замішаний на злі, що як платити злочином за злочин, то як же й жити, люди, на землі?»; бажання сповідувати в усьому чесність, як і на суді: «Карати треба… і так карати, щоби люд хрещений не мав за що судові докорить»; і в поєдинку з ворогом (зверніться до розділу VIII «Облога Полтави»), і в будь-якій іншій життєвій ситуації полковник лишається чесним і відвертим. Така поведінка дає право сказати привселюдно Горбаню: «У мене, пане, слово не куповане, і я його не продаю». Такі визначальні моменти повинні лягти в основу бесіди про постать Пушкаря.

У романі перед читачем вимальовується той істинно демократичний дух козацької республіки, що позначений, крім усього іншого, природним прагненням (його можна назвати навіть обов’язком, необхідністю козацтва у своїх діях і вчинках послуговуватися високою діяльною справедливістю. Повною протилежністю до щойно сказаного прозвучить соціально-настроєва позиція полтавської громади, висвітлена иоегесою як на рівні поведінки, міркувань окремого персонажа, так і на рівні збірного образу міського люду. З’ясувати причину такої суспільної різнорідності можна багатьма шляхами. Один із можливих - розгляд проблеми «Свідомі, мислячі люди і бездумний натовп у романі». Які ж суспільні фактори, на вашу думку, визначають людину у тій чи іншій іпостасях? Якщо таке завдання виявиться складним, тоді нчитель має викласти свої міркування, вийшовши разом з учнями на характеристику інших образів твору.

До визначальних чинників, котрі в силі піднести натовп, а коли ширше - то цілий народ на вищий щабель суспільної і иідомості, належить і народжене демократизмом відчуття кожним (від полковника, гетьмана до козака-посланця) своєї іоціальної заангажованості, причетності до суспільного життя у різних його параметрах. Як своєрідну ілюстрацію цієї позиції можна розглянути епізод-розмову представників полтавського суду з козаком-запорожцем (його варто прочитати повністю). Центральною деталлю характеристики образу гетьманського посланця назвемо його осердечнену готовність робити добру, чесну справу. То ж, швидко зорієнтувавшись в ситуації, він, не вагаючись, скаже суду гостру і щиру правду, бо має на те право: «Домарики, така у вас і смерть. Безславно вмер, а кажете: убито. А запорожці - люди без круть-верть, все кажуть щиро на своє копито». У другій частині цього монологу висвітиться ще одна важлива деталь характеру запорожця: він відчуває себе частинкою козацької спільності. Саме ця усвідомлена приналежність, а звідси і підвищене почуття відповідальності за своє слово, вчинок і світ покликали до життя таку думку: «Якби ми ремиґали, як воли, Якби ми так чесали язиками, то вже б давно Вкраїну віддали, не мавши часу бути козаками».

Оцінка Марусиного вчинку гетьманським посланцем прозвучала дисонансом до обивательського бачення ситуації, на якому заклинилася полтавська судова рада, і виказала нам усвідомлену козаком високу мораль та вміння розпорядитися нею. Його слово прозвучало як квінтесенція розуміння законів суспільного життя:

А що, як інший вибрати закон,- не з боку вбивства, а із боку зради?

Що ж це виходить? Зрадити в житті державу - злочин, а людину - можна?!

Якщо козак Яким Шибилист, щойно дізнавшись про суть універсалу, привезеного Іскрою від Богдана, поспішає донести до зболеної горем Чураїхи ту велику радість: «не встиг Іван ще й повід передати, а Шибилист вже цьвохнув батогом - хутчій в Полтаву! - матері сказати», то підпертий законами суд з усією жорстокістю устами Горбаня виголосить: «Оскаржену на квестію віддати, і хай із нею поговорить кат». Судейство разом з підбрехачами Бобренчихи у погляді на людину, суспільне життя перебувають на цілком протилежній з козацтвом позиції. Тут вчителю варто запропонувати учням знайти в тексті ті місця, де мова йтиме про ставлення героїв роману до пісень Чураївни. Далі, проаналізувавши зачитані фрагменти, з’ясуємо, що ні Горбаню, ні райцям, ані Бобренчи-сі не під силу осягнути тієї гострої потреби людської душі в пісні. їм до таких висот не дорости, та й потреби такого доростання вони не мають, бо ж ні тіні сумніву у їх словах! Таким людям не дано ‘збагнути велич і непроминальність обдаровання дівчини, їх дрібненькі дунгі (якщо такі є ще взагалі!) занурилися в інше - Горбань «з комори местной дьоготь крав» і не тільки, зрозуміло; отож, виявивши свою обмеженість і ницість, зовсім не розуміючи того сам, здивується на Іванові слова: «При чому тут пісні? Вона ж на суд за інше зовсім ставлена». Райці, втрачаючи потроху власні права, розгублять при цьому всяку людську гідність і порядність, тому вони у вирішальний момент - «безглагольні». Бобренчи-хи теж вистачає на самовпевнені, самодостатні міркування, котрі оголили перед читачем суть її єства: «Хіба ж то дівка? То ж таки ледащо. Усе б співала. Боже упаси! …Таких дівок на світі не буває, хіба ж для цього дівці голова?»

Талант Марусі Чурай достойно оцінений представниками Січі. Тут бажано повернутися до Богданового універсалу та лицарського образу Іскри. Іванові доля вивела Марусю у двох величинах: коханої дівчини та художника незвичайного таланту. Під час суду йому однаково болить і, разом з тим, значимішим і вартіснішим проступає життя Чураївни-поетеси, піснетворки: «Ця дівчина не просто так, Маруся, Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа». Все Іванове єство прагне справедливості, вимагає зберегти життя дівчини, явивши у слові мудрість і далекоглядність козака. Що буде після ганебного вироку? Що буде після нас? «А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її?» - ця небуденна відповідальність перед майбутнім, не знайшовши підтримки на суді («Запала тиша, як в страшному сні»), поведе Іскру на пораду до гетьмана.

Гадаємо, доцільно зачитати уривок з розділу «Страта» з метою якнайповніше інтонаційно відтворити атмосферу тієї задушливої хвилини і настрій «на правду враженого» Леська Черкеса, котрий поривається у пошуках порятунку Марусі від одного свого осердечненого бажання до іншого. Мудрість і розважливість Івана Іскри прояснює Черкесу, звідки ж така міць столу судейських законотворців, що її навіть козацька шабля не бере. «Бо це, як світ, старе»,- пояснить Іван, маючи істинне, наскрізне бачення суті людської і суті закону. В цьому він з Марусею - рідня. Варто принагідно зауважити, що Іван першим збагне, оцінить небуденний розум і талант дівчини. А ще вчителю слід звернути увагу на характеристику суду, виписаною Ліною Костенко через призму Марусиного прочитання, яке цілком суголосне з Івановим розумінням і баченням: «Дрібні людці, гієни стервоїдні, які ж ви ласі на чужу біду!»

Значимість людського життя Горбанем, Бобренчихою, Вишняками вимірюється іншими мірками. їхня правда звучить як антитеза до козацьких норм і законів, виводячи учителя й учнів на стежку роздуму: то кому ж належатиме майбутнє, якщо життя таке несправедливе до гарних людей, бо ж «у всіх оцих скорботах і печалях, у всіх оцих одвічних колотнечах - і чураївські голови на палях, і вишняківські голови на плечах». У пам’яті народу загубляться всі Горбані й Вишняки, а залишаться зі своєю бойовою славою і Пушкар («Про нього потім думу іскладуть»), І Лесько Черкес, й Іван Іскра, бо в них доля, як і у Гордія Чурая. Для такого висновку вчитель має чимало текстового матеріалу. По-перше, необхідно знайти і прочитати фрагмент спогаду Марусі про батька; нехай учні отримають завдання знайти в тексті роману ремарки. Така, здавалося б, на перший погляд незначна деталь, як лаконічна ремарка, в контексті об’ємного твору спрацьовує як вагомий засіб, що дозволяє повніше окреслити долі героїв. Так, наприклад, про Івана Іскру, сина славного Якова Остряниці, дізнаємося: «Загине теж, в бою заживши слави, в недовгім часі після Пушкаря». А Лесько Черкес, так той «утне ще штуку не одну. Він стане потчгл побратимом Разіна - Леськом Хро-мим. Загине на Дону». Полтавський полковник Мартин Пушкар достойно прийме смерть у боротьбі зі шляхтою: «Мине сім літ - і голову цю сиву Виговському на списі подадуть».

Категорія згущеного часу - у пам’яті народу, на скрижалях історії навіки записані імена лицарів українського народу - використовується Ліною Костенко і в іншому аспекті. У такий спосіб будуть прокреслені у недалеке майбутнє лінії доль деяких інших героїв роману. Зокрема, Семен же Горбань війтуватиме ще ген скільки років, благополучно доводячи «крамулки» на своїх недругів. Ліна Костенко пропонує самостійно знайти відповідь на те одвічне, що сьогодні таке ж болюче, як і у далекому XVII столітті: «А Байда що, од віри одступизсь?» і наступна ситуація: «А що сильніше підпирає твердь - молитва преподобного Антонія чи Наливайка мученицька смерть?» Разом з тим це питання вирішується авторкою однозначно: народ з його одвічною ідеєю добротворення, з його найвищими морально-етичними категоріями, його обдарованнями був, є і буде. Саме в такому художньому ключі виведений отой «старезний, полотняний», «немрущии» Дід Галерник. Він володіє великою притягальною силою, молодь постійно тягнеться до нього. Дід Галерник такий же мудрий, як і його народ, при нагоді він скаже Іванові: «В житті найперше - це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть»,- в цвому твердженні віддзеркалиться подальше життя стражденної душі Чураївни.