Земля - одвічна колискова людства, шлях до порятунку. Це зрозуміли ще давні греки, увіковічивши цю істину у міфі про Антея. З часом класики світової літератури надали цьому питанню філософсько-психологічного звучання. Зупинюсь на творах "Сто років самотності” Маркеса і "Fata morgana ” М. Коцюбинського: розгляну їх у порівнянні з міфом про Антея. У всіх згаданих творах земля постає святинею, яка надає сили і снаги, проте у кожному творі образ землі поглиблюється, глобалізується (від міфу до роману). Так у грецькому міфі Геракл перемагає титана Антея, піднявши його над землею, з якої він черпав сили. Але фізична смерть героя сприймається як духовний занепад того, хто відірвався від матері-землі. Образ землі у повісті "Fata morgana ” має дещо інше звучання. Селяни все життяобробляли панську землю, яку любили наче рідну. І ця любов до землі стала поштовхом людей до духовного зростання, до боротьби за свої права.

Земля у романі Маркеса постає в іншому аспекті, сповнена філософсько - психологічного змісту. Ідея її зображення збігається із повістю "Fata morgana ” , і з міфом: земля - скарбниця з якої черпає свої сили народ. Проте Маркес вбачає в землі єдиний порятунок людства; висловлює надію на те, що здеморалізоване, порублене, самотнє і, здавалось би, втрачене покоління знайде спасіння, тримаючись землі, людство може знайти взаєморозуміння, солідарність, яка протилежна самотності. А той, у кого є рідна земля, - частина народу, а отже - не самотній. І життя його сповнене глибокого сенсу творіння прекрасного…