Почнемо писати твір: Чим смішний, чим страшний Пузир?

Людину завжди приваблювали гроші, бо давали владу. Саме тому вона тяглася до них, іноді забуваючи про честь, совість. Але бувало й так, що вона зовсім перетворювалася на глитая. Саме таким постає переді мною Терентій Гаврилович Пузир, людина смішна і одночасно страшна. Образ Пузиря розкривається в розмовах із багатьма людьми. То ми бачимо, як хазяїн розмовляє з робітниками, то із Золотницьким - інтелігентом-поміщиком, то з дочкою, то з Феногеном. І з усіх епізодів постає перед нами людина, що за «сорок літ» розгубила свої людські почуття; замість цього з’явилися нікчемність, безглуздя, жадоба, гонитва за наживою. Пузир став «Крезом», як з іронією називає його Золотницький. Та він і дійсно став таким: зовсім не замислюється над життям бідних - йому треба від них тільки брати, брати… «Робочого чоловіка не можна… нагодувать іншим, білішим хлібом: він буде раз у раз голодний…»; «нам нужен дешевий робітник - без дешевого робітника хозяйство вести годі…» Стає страшно від цих слів. Як може бути людина такою черствою? Та ще й сам був «мужвою репаною», а тут носа підняв і згори не хоче подивитися навкруги.

Страшний цей образ, але водночас і смішний. Згадаємо, наприклад, що він каже Маюфесу замість того, щоб його пригостити: «Всякий чорт сюди прийде голодний, а ти його годуй! Нема, щоб з собою привіз солонини там чи що». За думкою Пузиря виходить, що люди повинні їздити зі своїм харчем та ще й пригощати хазяїна! Стає смішно від його логіки. Комедія «Хазяїн» І. Карпенка-Карого була одним з наивидатніших явищ в українській драматургії другої половини XIX століття. Глибокий знавець життя українського села і, зокрема побуту його глитайської верхівки, автор зумів показати суперечності суспільного життя. Драматург дуже своєчасно і дошкульно висміяв глитайські ідеали, показав нікчемність і моральне убозтво тих «чумазих», що зустрічали новий двадцятий вік з надією бути господарями життя. Іван Карпенко-Карий зобразив дуже типове явище того часу, коли «мужва репана» вибиралась на поверхню капіталістичного розвитку, що супроводжувалося жорстокою експлуатацією трудящих мас.

Хто такий Пузир? Це великий капіталіст-землевласник. Збагачення, гонитва за наживою - ось його головна мета. Вже скупив у навколишніх поміщиків тисячі десятин землі, веде господарство в кількох економіях, випасає на своїх степах отари овець («у мене своїх овець сорок тисяч»), тримає штат прикажчиків, управителів, навіть фахівця з вівчарства - іноземця. І все йому мало. Обирають Пузиря у земську управу: «Торік вибрали. Тільки я ще ні разу не був». Але орден бажається одержати. Тому і дає Пузир гроші на притулок для бідних, за що й одержує орден Станіслава. Аякже, «не дурно пожертвував на приют». Цей «хазяїн» все ще не звикся зі своїм становищем мільйонера і тому додержується примітивних форм експлуатації, годує робітників таким хлібом, що і в горло не лізе, бо «поки свіжий, то такий глевкий, що тільки коники ліпить», а коли зачерствіє, «тоді такий твердий, як цегла - і собака не вкусить». Володар трьох економій і величезних отар овець торгується за кожну копійку. «Все скупив?» - питає Пузиря зі сміхом Золотницький. «Ні, ще не все», - дуже серйозно відповідає цей «хазяїн».

Таким людям і культура ні до чого: не знають ні письменників, ні поетів, не розуміють серйозної музики. Ще є в них своя філософія: «Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, памятники якісь став!..» Вони не розуміють: навіщо? Та й Котляревський Пузиреві «без надобності», бо не приносить він грошей, не сприяє збагаченню або отриманню нового ордену. А ось закон можна обійти, а потім галасувати, що «граби-тель» Петька Михайлов «тягне за собою в тюрму». А яку вже смерть знаходить собі Пузир! Погнавшись за гусьмя, що скубли одну-єдину копу пшениці (з 22 тисяч), він упав і відбив собі нирки. Смерть вже чекає за плечима, а Пузир поривається їхати скуповувати за безцінь овець у голодних селян. Як каже лікар: «Воюющий мечем, од меча гибнєт. Хо-зяйство його меч, від нього й смерть». Але продовжують жити поки що маленькі «хазяїни»: Феноген і Ліхтаренко. Обидва - найближчі помічники Пузиря і пройшли його добру школу. Як і він, вони безчесні і несправедливі, бездушні й жорстокі. Обдурювати, шахраювати, збагачуватися - такий смисл життя Фе-ногена. Та й Ліхтаренко давно зрозумів суть суспільства, в якому жив: <не візьмеш ти, то візьмуть з тебе!» Він почуває себе втвнено і не криється зі своїми намірами. У боротьбі за збагачення Ліхтаренко нещадний, жорстокий і безжалісний, «адже його хазяїни викохали!»

Про типовість таких людей, як Ліхтаренко і Феноген, обставини, у яких формувалися їхні характери, драматург влучно сказав устами самого Ліхтаренка: «Підходящий грунт - от і родять такі люде, як ми з вами». На відміну від Пузиря та його помічників, Золот-ницького, Калиновича і Соню автор наділив рисами культурності, гуманності. Так, вустами Золотницького Карпенко-Карий заявляє, що при таких хазяїнах, як Пузир, «засохне наука, поезія і благо народа!!!» Золотницький шукає нових форм господарювання: разом з кількома компаньйонами поміщик будує цукровий завод, але тверде не знає, що вийде із задуманої справи. Що ж до Соні, то життя вона знає погано, жорстока правда про становище людей у батькових економіях була для неї несподіваним відкриттям. Письменник однак показує, що добрі наміри ліберальної інтелігенції не могли здійснитися в тодішньому суспільстві, бо наштовхувалися на повне небажання капіталістів виконувати їх. Але все ж таки Ка-линович вірить в історичне покликання культурної інтелігенції, у необхідність поширювати освіту серед народу, внаслідок чого «скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості».

А народ теж не мовчить. Ми бачимо протест робітників проти вкрай поганого харчування. І все більше і більше людей підіймають свій голос. Для придушення бунту робітників Пузир навіть звертається за допомогою до влади. В комедії І. Карпенко-Карого «Хазяїн» можна побачити всі ті явища, які підняли «мужву репану» до рівня «хазяїна», залишивши при цьому цих людей бездушними і нікчемними. Я гадаю, що її сатиричний пафос спрямований на боротьбу проти потворних моральних устоїв в ім’я перемоги світлих ідеалів людства. Тому, на мій погляд, ця комедія назавжди залишиться в нашій літературній скарбниці як видатне досягнення української драматургії XIX століття. Ось ми з вами і дізналися, хто такий Пузир. Посміялися. Але ж відомо, що від смішного до сумного один крок.


Матеріали схожої тематики:


Гоголь М.В. [31] Гончар О.Т. [19] Довженко О.П. [43]
Карпенко-Карий І.К. [22] Кобилянська О.Ю. [49] Костенко Л.В. [29]
Котляревський І.П. [23] Коцюбинський М.М. [35] Кочерга І.А. [11]
Куліш М.Г. [13] Куліш П.О. [22] Леся Українка [78]
Марко Вовчок [24] Нечуй-Левицький І.С. [34] Остап Вишня [12]
Панас Мирний [37] Сковорода Г.С. [21] Сосюра В.М. [15]
Стус В.С. [15] Франко І.Я. [32] Шевченко Т.Г. [119]
Інші українські автори [84]